"Марко Вовчок. Iнститутка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

непривiтна!
- А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долi не
втечеш. Яково буде - побачимо.
Та й собi задумалась.

IV

Увечерi кличуть: "Iди до панночки - розбирати". Ввiйшла; а панночка
сто┐ть перед дзеркалом i вже усе зрива║ з себе.
- Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрику║ на мене:
- Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
- Роззувай!.. А вмi║ш ти волосся звивати? - пита║.
- Нi, не вмiю.
- Боже мiй! Горе мо║! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що ┐м казати?
- Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..

V

Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась,
оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
- Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
Цiлу║ стару панiю та раз у раз пита║:
- Чи скоро в гостi по┐демо, бабусечко? А коли гостi до нас на┐дуть?
- Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе
надивлюся!
- Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки, що
при┐ду додому - весело буде, людно, музики, танцi... Бабусенько мила,
люба!
- Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i
гостей проситиму.
Почалось прибирання те║. Стара скринi з комори викочу║ та оксамити,
рубки тонкi┐ вибира║, та кро┐ть, та примiря║ на панночку. Панночка аж
пiдскаку║, аж iз радощiв червонi║. То до одного дзеркала скочить, то у
друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любу║, яка вона хороша. То
заплете коси, то розплiта║, то стрiчками перев'║, то вквiтча║ться...
- Ах, бабусечко, - було викрикне, - коли вже я в атласову сукню
вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, - одказу║ стара. - Дам тебе за князя чи за
графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступа║ так, наче вже вона княгиня
великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнi┐. Було, i к
весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, - панночка й
зiтхне:
- Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!