"Остап Вишня. "Думи мо, думи мо..." (Укр.)" - читать интересную книгу автора


Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю
чарiвнiсть, всю ┐┐ лукаву посмiшку, всю ┐┐, - а де слiв iзнайти?! - щоб
познайомити Вас з ┐┐ тiльки непомiтними рухами, ┐┐ хитрими оченятами, ┐┐
закопиленими губенятами.
Ось вона бiжить до мене:
- Дзiд! Дз║д! (Це значить: "Дiду! Дiду!")
пй пiвтора року...
У дiда на столику лежать цукерки...
Скiльки хитрощiв у Мар'янки (┐┐ звуть Мар'янка), щоб отой цукерок до
не┐ потрапив.
Вона (┐й пiвтора року) - хитру║. Вона дiда гладить, вона до дiда
посмiха║ться, вона дiда забавля║, щоб дiд не помiтив, як вона простяга║
рученятко i бере цукерка.
А ви бачили, як у дитини засвiчуються огнi-оченята? I якi в не┐
робляться щiчки? I як губенята розтягаються в лукаву посмiшку?
Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порiвня║ш посмiшку дитини?
Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що сто┐ть передо мною, i не знаю, як
передати мо┐м читачам все те хороше, що дитячi очi випромiнюють.
I я знаю, що коли б менi пощастило висловити всю ту любов, усю ту
безконечну мою приязнь (та що приязнь! Не знайду слова!) до народу, - який
би я був щасливий!
От тепер - старий я! - дивлюсь я на дiтей - i вiрю, що буде ┐м краще!

17 грудня, 54. Сиджу й слухаю радiо.
Говорять бригадири, ланковi.
Говорять вони про те, скiльки вони вносять удобрень, угно║нь, як вони
закривають вологу, як вони б'ються за врожай!
Який народ! Який народ!
А я сиджу й плачу! ┐й-богу, плачу! Якби ми, письменники, вносили
стiльки "удобрень" у свою ниву, якби ми так добросовiсно працювали! Який
би був урожай'

18 грудня, 54. От я перекладаю оповiдання Юрiя Яновського... Перекладаю
з росiйсько┐ мови на укра┐нську. Ми зна║мо Юрiя Яновського як прекрасного
знавця укра┐нсько┐ мови. Чому вiн написав сво┐ оповiдання по-росiйськи? Що
це? Пiдлабузництво? Нiчого подiбного! Якби я, Остап Вишня, мiг написати
мо┐ думки по-англiйськи, по-французьки, по якому хочете, - невже це
принизить мене як укра┐нського письменника?
А як би менi хотiлося зрозумiти слово товариша з Нiгерi┐, зрозумiти й
поцiлувати уста, що це слово вимовили...
Але, на жаль, на превеликий мiй жаль, я не доживу до того часу, коли
чорна людина з Нiгерi┐ поцiлу║ мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в
домi бiгали, може, чорнявi, може, коричневi мо┐ онучата... Такi, як
Мар'янка... До цього я не доживу.

19 грудня, 54. 2-й з'┐зд письменникiв СРСР. Я не на з'┐здi. Здоров'я не
дозволило. Хай зна║ мiй стiл про те, як капали мо┐ сльози, не капали, а