"Остап Вишня. "Думи мо, думи мо..." (Укр.)" - читать интересную книгу автора

лилися...
Хороша доповiдь Симонова на з'┐здi Як не вiтати такi слова (перепишу ┐х
по-руському):
"...Партия всегда указывала нам на воспитательную задачу, стоящую перед
всей литературой, подчеркивая при этом, что воспитывать людей можно
правдой и только правдой".
Правда... Тiльки вона, правда, була поводирем у мо║му життi.
Я нiколи не зрадив правди...

19 грудня, 54. Бiгають круг мене мо┐ онучата: Павлушка та Мар'янка.
Маша - не моя дочка, не вiд мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже
тридцять лiт, - пiвтора ┐й року було, як я ┐┐ побачив, - i я вам скажу, що
навряд чи можна бiльше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу.
Не в кровi, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю
свого життя без Машi.
А тепер, коли бiля мене стрибають онуки, Машинi дiтки, я не уявляю
свого життя без цих онукiв, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мо┐
онучата виростуть хорошими, справжнiми людьми, - гадаю, що буде так, бо
всi ми робимо все для того, щоб саме так сталося, - але я знаю, що i
Павлушка, i Мар'янка прийдуть колись на дiдову могилу. I прийдуть - я в це
вiрю! - не для того, щоб плюнути на могилу...
От вам i "чужi" дiти.
Це - в хатi... А хiба ║, хiба можуть бути для мене, для письменника,
десь чужi дiти? Нема! I дiти Нiгерi┐, i чорнi, i червонi, i жовтi, i бiлi
- всi вони дiти, i всi м о ┐ дiти, i мо║ горе, велике горе, в тому, що я,
маючи у себе в хатi хлiб, не маю змоги дати шматок хлiба голоднiй чорнiй,
жовтiй, червонiй i всякiй iншiй дитинi, не можу викликати у не┐ весело┐
посмiшки, не можу вгамувати ┐┐ сльозу...
У мене ║ зять, батько мо┐х онукiв. Чужий вiн. менi? Нi! Не чужий! Вiн -
мiй син! Вiн навiть бiльше, як син. Вiн - батько мо┐х чудесних онучат! I
велике йому спасибi за те, що в мо┐й тепер хатi луна║ чудесний дитячий
смiх, лунають дитячi голоси.

Сiчень, 1955 р. Як би я виступив на 2-му з'┐здi письменникiв СРСР?
1. Я б перш за все привiтав справедливий виступ М. О. Шолохова.
Благородний бiль за судьби лiтератури був у його виступi.
Бiль за лiтературу, а не за лiтераторiв.
Що б я сказав на 2-му з'┐здi письменникiв?
2. Я б сказав так: Москва - наша мати. Ми ┐┐ любимо. У чiм ця наша
любов ма║ вилитися? В тому, що ми, так званi периферiйнi письменники,
при┐хавши до Москви, станемо навколiшки? Цiлуватимемо брук Красно┐ площi i
т. д., i т. iн.?
Нi! Любов до Москви, по-мо║му, поляга║ в тому, що, примiром, один
письменник, при┐хавши до Москви, говорить, ма║ право сказати:
- Москва моя! Люблю тебе! I як любов до тебе, привiз от я "Тихий Дон".
Дивись, який я у тебе "Тихий Дон" ║сть... А от твоя "Пiднята цiлина".
Дивись!
Вiзьми!
Пiдходять до Москви ще письменники. ...Дивись, якi чудеснi пiснi, якi
прекраснi в тебе люди бiля Ладоги! I як вони вiршують! (О. Прокоф'║в).