"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

довго хочеться терти мiсця дотикiв. Така сама судорожнiсть у Оттовiй
посмiшцi при влiзаннi до апарата.
I тiльки через двi години i по вiдльотi ста║ все зрозумiле. Точно через
двi години, як було наказано старому Йоганновi.
Сонце скоса й густо червонить стiну робiтнi, рясно догори
позаставлювану полицями з книжками. Принцеса Елiза болюче морщить широкi
темнi брови, ввесь час перед очима роззявлена, чорна, закинута назад паща
бiлого милого Нептуна. I нема║ вже кiстяностi в овалi лиця принцеси, вiн
тепер нiжний, чистий, бездоганно правильний, як тiльки що знесене яйце, i
матово рожевиться вiд одблиску сонця на склi.
Хтось тихенько рипить дверима. Принцеса Елiза клаца║ пальцем право┐
руки по долонi лiво┐: хто смi║ порушувати наказ - пiд час працi не входити
до робiтнi?!
Це старий Йоганн. Старий, жовтенький, зморщений, як перестигла, забута
на деревi грушка. На маленькому личку звичайна врочистiсть i тиха
поважнiсть, але в очах щось неспокiйне, тривожне, а на тацi невеличкий
клуночок та велика куверта з печатками ┐хня свiтлiсть велiли точно через
двi години передати це принцесi. Строго наказано.
Елiза спочатку пильно вдивля║ться в поважне личко Йоганна - Йоганн
завсiди все зна║. Але тепер, видно, Йоганн не зна║, тiльки бо┐ться.
Тодi Елiза швидко бере клуночок i куверту хита║ головою Йоганновi и
прикладам руку з довгимн пальцями до серця. Бурi печатки з м'ясистими,
видушеними краями, як два ока у круглих окулярах, моторошно, пепорушно
дивляться у стелю.
Старенький Йоганн несмiливо вiдходить за дверi и уперше за всю свою
службу пiдгляда║ в-за них. I бачить старенький Йоганн, також уперше за всю
свою службу в цьому домi, як принцеса Елiза з першого таки погляду в листа
батька тратить усю свою звичайну напружену величнiсть, заглибленiсть у
себе: вона по баб'ячому, гикавкою скрику║, схоплю║ться, хапа║ знову листа,
знову гика║, перекрививши рота набiк, i з перекривленим ротом,
перекривленими, непринцесиними очима пробiга║ повз Йоганна, не помiтивши
його притулено┐ до стiни, змертвiло┐, крихiтно┐ постатi.
I вперше за все сво║ життя .старенький Йоганн увiходить без дозволу до
кiмнати панiв i тихенько, злодiйкувато перечиту║ страшного листа. I так
само, як у принцеси, жахно струшуються в його старечих, поморщених ручках
аркушики патеру й рядки письма стрибають перед очима:
"Дорога моя дитино!
Коли ти будеш читати цього останнього мого листа, нi мене, нi брата
твого не буде вже на свiтi..."
Може, Йоганн також по баб'ячому скрику║, може, нi, нiхто того, навiть
сам старенький, не чу║.
"Але наша смерть повинна бути для всього свiту тiльки страшним,
нещасливим випадком. Це - ║дине, що ми можемо зробити, щоб урятувати нашу
i твою честь. Пам'ятай це, дитино моя!.."
Старенький Йоганн, трусячись, озира║ться - чи не чита║ ще хто-небудь iз
ним цього листа, чи не знатиме про рятування честi.
"Ми приносимо себе в жертву нашiй великiй святiй справi. А тобi лиша║мо
заповiт боротьба далi й помста за нашу смерть. Ти - сильна духом. Ти -
║дина з нашого роду, що зберегла в собi велич нашого духу, геро┐чнiсть,
волю i свiдомiсть датского iсторичного завдання. Нам легше помирати,