"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

поглядом, усi║ю суттю сво║ю туди, за парк, до люто┐, весело, жадно
пiднесено┐ кавалькади, в якiй вiн займав пануюче мiсце.
Принцеса не бачить, куди поверненi очi Нептуна, вона не розумi║ того,
що розумiють навiть старi iржавi цвяхи в парканах.
- Нептуне! Ходiм!
Нептун важко диха║ й не чу║. З пащi густим павутинням звиса║ слина
через чорний бордюр губи.
- Нептуне!
Нi одного руху хвостом, нi iскорки уваги в тьмяних очах.
- Нептуне!
Сонце жовтими плямами мрiйно гойда║ться на бiлiй кошлатiй купi.
Принцеса Елiза раптом повiльно, задумано вийма║ з торбинки гарненький,
поблискуючий бузково-синюватими хвильками парламутру револьвер, ступа║ до
Нептуна й якийсь мент дивиться на вiдвернену вбiк байдужу, чужу, вперту
голову. Софi похололими вухами чу║, як голос принцеси ста║ тихий, ледве
чутний,тьмяний:
- Нептуне! Ходiм! Чу║ш?.. Ну, Нептуне!
Нептун не чу║.
Тодi Софi бачить поширеними, зацiпенiлими очима, як принцеса Елiза
помалу пiдводить руку, перехиля║ дуло перламутрово┐ цяцьки до голови
Нептуна, дуло злегка здригу║ться, чу║ться легеньке шипiння, i бiла голова
з роззявленим ротом i мокрими помережаними губами раптом одкида║ться назад
i пада║ набiк Та сама i олова, яку принцеса несамовито, з жагою цiлувала
ще три днi тому i сама розчiсувала ┐┐ бiлi шовковi патли!
Одвернувшись i не глянувши бiльше нi разу, принцеса йде але║ю назад, до
палацу. Вона не поверта║ться й не кличе Софi: вона зна║, що два кроки вiд
не┐ з неминучiстю явища природи йде невеличка, струнка, худенька постать
iз гладенько причесаною попелястою голiвкою й лагiдними покiрними очима.
При виходi з парку небо розгорта║ широченнi розгонистi блакитнi обiйми.
Принцеса злегка пiдводить золото червону голову: гарне небо, чисте,
прозоре й таке легке, що, зда║ться, можна птати в ньому без нiяких
апаратiв Тiлькi на заходi, як дiрчастi волокниста iубка, розвiшена на
просух, рiвною смугою простяглася сиво-жовта хмарина. З землi куряться у
прозору блакить пахощi засоромлено бiлих черешень, нiжно-рожевих яблунь,
молодих кущiв iз дитячими щiчками листочкiв i пiслядощовоi смачно┐
вогкостi землi.
А там, позаду, на але┐, з судорожно витягненою лапою лежить десь бiла
купа Нептуна.
Подвiр'ям замку принцеса Елiза проходить плавкою, поважною ходою,
строго и легко несучи маленьку голiвку на великому пишному тiлi, щiльно
обтягненому на крутих клубах старомодною амазонкою, - голiвка золотисто┐
гадючки на тiлi горного лебедя.
Коли вона входить до кабiнету, ┐й на хвилинку зда║ться, що батько й
Отто занадто раптово стають веселi. Тiльки веселiсть Отто трошки часом
необгрунтована, напружена, винувата, як у людини напiдпитку. I смiх
вибуха║ з горла несподiвано для самого його "Ги-и!".
Батько без ладу все то замика║, то вiдмика║ шухляди столу, по кiлька
раз iз неуважною заклопотанiстю обмацу║ кишенi й занадто пильно погляда║
на Отто.
Дивне й прощання: судорожнiсть у мiцних батькових пальцях, пiсля яких