"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i, випрямившись, дрiбн-о-швидко виходить iз кабiнету.
Мертенс iз кректiнням нахиля║ться, пiднiма║ олiвець i, надушуючи
гудзика крайнього апарата, з посмiшкою гирка║ про себе:
- Ще й сам ┐┐ приведеш!

* * *
Лагiднi, терплячi очi Софi скоса й несмiло, з острахом побожностi
зиркають на витончений, уже суворо, знайоме, страшно закостенiлий овал
молочно матового лиця принцеси Елiзи. Три днi за постаттю принцеси не
видно бiло┐, пухнасто┐ купи Нептуна з рожевим язиком i розумними,
терплячо-лагiдними собачими очима. Три днi принцеса, льока┐, шофери,
камеристка Софi ловлять, благають, грозяться Нептуновi, i з кожним днем
овал принцеси ста║ гострiший, як тiльки згадують iм'я Нептуна.
Лагiднi, сумирнi очi Софi з побожним нерозумiнням дивляться злегка
вгору на суворо замкнутi уста дивно┐, нелюдсько┐ iстоти в такому людському
тiлi. Батько i брат сьогоднi вибираються в далеку повiтряну дорогу,
апарати вже стоять напоготовi, з Лейпцiга прийшли новi науковi прилади, що
за ними принцеса так тужила, що ┐х так довго й нетерпляче вичiкува.iа,
надворi в парку стоять густi завiси весняного дихання, якi треба, як воду,
проривати грудьми, iдучи, вiд яких не тiльки Нептунове серце душно
стиску║ться. А дивна iстота ходить по парку, грiзно, зловiсно стягнувши
широкi брови на зеленi очi й поклацуючи пальцем право┐ руки по долонi
лiво┐, - грiзний знак!
Старий князь сьогоднi чогось так сумно, тихо сказав:
- Закон природи, Елiзо, нема║ ради...
Але дивна iстота тiльки глянула на батька й мовчки вiдiйшла хто з нею,
для того всi закони, крiм ┐┐, зникають. Нiякi закони бога, природи, людей
не мають нi сили, нi значення перед ┐┐ законом i волею.
В кiнцi але┐ нарештi з'являються двi постатi; вони ведуть ведмежу купу
шерстi. В не┐ роззявлена паща i язик мокро, зрдихано звиса║ на правий бiк.
I льока┐, i Софi, i Нептун - усi знають, що в квiтнi, коли сонце гарячими
золотими пальцями розгорта║ пелюстки квiток, безсоромно оголюючи нiжну
схованiсть ┐х; коли вночi в парку сто┐ть насичений сонцем, сласний шепiт
трав, дерев, коли в грудях плава║ тоскна, солодка ту┐ а, коли навiть
заржавленi цвяхи вилiзають iз старих дощок паркана i зливаються в обiймах,
- тодi не можна мати претензiй до Нептуна за його нехтування обов'язкiв
раба. Тiльки одна принцеса Елiза цього не розумi║.
Нептун важко дихас и уперто тягне могутню, жовтяво-бiлу голову назад
вiн показу║, що тiльки насилi кориться и нi один крок його не ║ з його
добро┐ волi.
Його можна вести на мотузку, можна гарапником примуснiй пересувати
ноги, але вся ведмежо собача душа його там, зпiдки так пiдступно, так не┐
арно, так чисто по людському вiдiрвали йою цi двое людей.
Принцеса Елiза мовчки, не дивлячись на злочинця, бере мотузок iз рук
льока┐в Вона сама поведе його далi. Льока┐ можуть iти соби геть. Лишиться
тiльки Софi. Чого кров на мордi в Непттуна? Били? Нi? В боротьбi? Якiй
боротьбi? Добре.
Нептун сидить i жде дальшо┐ насили. Колись, iще так недавно, ще три днi
тому такi покiрнi, вiдданi, перповненi молитовною готовнiстю покласти сво║
життя за один мiв папi його очi - тепер тьмянi, невидющi, поверненi