"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знову кладе руки на палицю. На м'ясистих устах величностi миготить легкий
усмiх i хова║ться.
- Помиля║тесь, киязю, помиля║тесь.
I Мертенс здiйма║ руки з поруччя. Вiзит скiнчено. Князь може вставати й
забиратись.
Але князь сидить i з сiрою застиглою посмiшкою дивиться пiд фотель
Мертенса.
- Ми... противники. Це так. Але коли в одного противника вистача║
малодушностi прийти до другого й прохати пощади, то так натурально, що в
другого повинно вистачити великодушностi вiдмовитись од таких способiв
боротьби, як... смерть. Бо ви самi зна║те, що ваша вiдмова... смерть для
мене й для мого сина.
Мертенс спокiйно накрива║ очi важкуватими повiками, знову обiйма║
пальцями поруччя фотеля i, наче цитуючи напам'ять книгу, рiвно, поважно
говорить:
- Князю! Кiлька десяткiв рокiв тому ваша вельмишановна шляхетська
монархiя штовхнула Нiмеччину в ряд згубних внутрiшнiх i зовнiшнiх вiйн.
Зруйнувала. Знищила. Кинула у злиднi, в ганьбу.
Сухий, тонкий нiс князя блiдне так, що зда║ться старою, вивiтреною,
посiрiлою кiсткою. Але князь мовчить - десь пiдло нашiпту║ надiя: а може,
задовольниться брутальнiстю й не захоче жорстокостi?
- I ми пiдняли ┐┐! Ми! Вернули могутнiсть, славу, багатство! Ми!
I Мертенс сильно гупа║ себе рукою не в груди, а по круглому колiнi.
- Але ви, ви не призна║те. Мрi║те вернути колишн║, неповторне. Iсторiю
лицем назад? Змови проти нас? Що? Га?
Князь скоса зирка║ в iржаве лице. Ага, бiржова душа не витримала,
розхристалась, да║ волю собi, тiшиться, губу зако-иилю║, громом гримить.
- Та ще приходите до нас просити в нас нашо┐ збро┐ для боротьби з
нами-таки? Хе! Великодушнiсть?
- Я прошу не для боротьби, а для врятування честi й життя... мого й
мого сина. Ну, я вас... благаю!
I, чуючи болючий, жахний сором i знаючи, що цього не треба було казати,
i знаючи, що все одно й це не поможе, старий князь робить горлом так, наче
ковта║ щось трудне, i одверта║ голову вбiк. На старiй, жовто-сiрiй шкурi
вилиць хоробливо горять червонi плями.
Мертенс раптом погаса║. Витяга║ з-пiд фотеля ноги, сiда║ рiвнiше i,
пильно та важко дивлячись у князя, з сухою байдужiстю каже:
- Врятування вашо┐ честi й життя... в руках вашо┐ дочки. I, не зводячи
твердого погляду з поширених непорозумiнням очей князя, попереджуючи цим
усяку посмiшку, з строгою врочистiстю дода║:
- Нiмеччинi потрiбна гiдна ┐┐ слави дружина менi.
Князь якийсь мент ошелешено сидить, широко розплющивши та так i забувши
очi, iз злегка одвислою нижньою губою, а червоними плямами пiдняття на
прозоро-жовтих щоках. Потiм умить, хитнувшись увесь угору, пiдпира║ тiло
палицею, роззявлю║ рота, зараз же закрива║, наче задихавшись тим, що ма║
сказати, знову розкрива║ й видиха║ вниз у злегка пiдняте догори м'ясисте,
червоно-буре, лобате лице:
- Нахабний хам!
I, напружено-часто застукавши металiчним наконечником по вiдлозi,
спираючи на палицю ослабле тiло, поверта║ться на мiсцi, злегка хита║ться