"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу авторазлегка нахиля║ велику голову, неначе збира║ться битися лобами з гостем.
Зелено-сiрi, гарнi, на диво молодi та свiжi серед цього iржавого м'яса обличчя очi спокiйно, твердо й чекальне зупиняються на старому князевi. А на втиснутих, блiдих, iз зеленкуватими жилками висках нащадка нiмецьких монархiв виступа║ рiденька, спiтнiла рожевiсть Вiн спуска║ очi додолу, довго мовчить i, нарештi, тихо, рiвно говорить у пiдлогу: - Вам, мабуть, вiдома цiль мого до вас вiзиту? Мертенс спочатку ледве помiтно кива║ головою, потiм з деякою натугою розчiплю║ м'ясистi голенi губи й рипить: - Точно невiдомо. Догадуюсь. Боюсь помилитись. I знову стулю║ уста. А над верхньою губою дрiбно-дрiбно, як вогкiсть на стiнi, мокрi║ пiт. Мокрi║ вiн i на бурому чолi, випнутому згори, ввiгнутому посерединi й випнутому знову на бровах, подiбному до сiдла. Розхристанi майже до живота за останньою модою (що пiшла трохи не вiд самого Мертенса) грубi й червонi груди теж мокро блищать од поту. Князь задумливо ставить палицю мiж сво┐ гострi колiна, кладе на не┐ обидвi сво┐ руки з видушеними по них фiолетовими жилами, на руки спира║ погляд i все тим самим рiвним, тихим, немов байдужим голосом почина║ викладати те, що Мертенсовi давно вже добре вiдомо. Мертенс, пiдiгнувши короткi, товстi ноги пiд фотель так, що колiна кругло, як у жiнок, випинаються, наставивши наперед лоба, з пильною цiкавiстю розгляда║ князя. Часом вiн скоса зирка║ на екран, на якому, як на маяку, одноманiтно то з'явля║ться, то зника║ нiжно-синiй круглий знак. Князь замовка║. Руки йому спiтнiли, але вiн не витира║ ┐х, бо зна║, що вони тремтiтимуть. - Так. Так. Гм. Отже, виходить, бiржова наука, князю, нелегка? Що? Га? Князь не зводить очей iз сво┐х мiцно, до болю складених на палицi рук. - Удача чи невдача може спасти на найбiльш учених, пане президенте. - Так-то воно так, та... Гм! I раптом iржаве, обвисле, з квадратовими пiтними щелепами лице засвiчу║ться добродушними, одверто веселими iскорками очей. - Що, князю, нашою збро║ю та проти нас-таки? Га? Мечi не годяться? Тут князь уже пiдводить тьмянi, вицвiлi, з блiдо-сiрими баньками очi на гумового короля. Рiденька рожевiсть уже розлилась по худих, запалих щоках. На екранi часто, настiйно почина║ стрибати цифра 7. Мертенс бере олiвець i щось закреслю║ в товстому блокнотi. Потiм надушу║ гудзик i, вертячи олiвець у пальцях, знову сiда║, як сидiв. - Нi, князю, бiльше вiдтягати виплату неможливо. Абсолютно. Закон цифр. Могутнiший за закони природи й гуманностi. Неможливо. Цебто вiн цим каже, що князь Лльбрехт i його син будуть цього тижня арештованi й посадженi в тюрму, як кузен Дiтрiх. I князь, сiро посмiхнувшись, корчачи вiд сорому пальцi нiг, трудно видушу║ з сво┐х хорих, расових уст: - Ваша влада дужча за всi закони... - Помиля║тесь, князю, помиля║тесь. Я теж тiльки цифра. Тiльки цифра. Жовтий олiвець виприску║ з пальцiв i з дзвiнким дренькотом котиться пiд ноги князевi. Князь машинально й швиденько перегина║ться донизу, але, помiтивши чекальну непорушнiсть Мертенса, тiльки дивиться на олiвець i |
|
|