"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiнтер, секретар Мертенса, високий, тонкий, з пiдiбганим животом i
довгою фiзiономi║ю хорта, безшумно й легко то входить, то виходить iз
дверей кабiнету, подiбних до царських церковних врат. I князь по лiнiях
його тiла, по рухах рук i нахилу собачо┐ голови може судити про ступiнь
значностi того, до кою Вiнтер пiдходить. Це надзвичайно чулий,
удосконалений апарат, що зазначу║ в собi щонайменшу рiзницю в еманацi┐
iстот у фотелях. Вiн, як червак, зда║ться, ма║ здатнiсть то робитись iще
довшим i тоншим од поштивостi, то зщулюватись, утягати самого себе в себе,
ставати товстiшим i меншим од погорди.
От вiн виходить iз царських врат, з побожнiстю причинивши ┐х за собою.
Нюхнув управо, нюхнув улiво, перегнув хортяче тiло в поштиву запинку й
безшумно, на собачих лапах, пiдбiга║ до князя. Пан президент просять його
свiтлiсть до кабiнету. Пан президент благають вибачити, що не могли
прийняти його свiтлiсть моментально.
Чудодiйна, страшна рiч - надiя. То вона, а не страх, не покiрнiсть веде
засуджених на смерть на ешафот; то вона найгордiших, найодважнiших утриму║
вiд бажання кинутись на катiв i в нерiвнiй, безнадiйнiй, але почеснiй
боротьбi знайти смерть. Опортунiстична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона
згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби вiдтягти останню хвилину
на мiлiметр далi.
I вона оживлю║ мертвякiв, ставить на ноги калiк, робить видющими
незрячих, висхлих, безживних, iнертних сповню║ соками й енергi║ю.
"Пан президент благають вибачити". I вже тьохнуло щось у старому,
тоскно млявому тiлi, вже зашугала загусла кров, уже величезна зала стала
неподiбною до бiржово┐ стайнi. I паличка вже не цока║ так iзневажливо й
демонстративно по мармурових квадратах пiдлоги.
Мертенс прийма║ князя стоячи, навiть трохи пiдiйшовши до дверей од
столу. Поважно й серйозно, нахиливши бичачу, цегляного кольору шию, вiн
коротким, поштивим жестом куцо┐ товсто┐ руки поводить на дерев'яний жовтий
фотель. Нi iскорки трiумфу.
Пiсля кольорово┐, врочисто┐, холоднувато┐ пiтьми приймально┐ зали очi
мимоволi мружаться вiд жовтого, слiпучого свiтла кабiннету. Сонце -
майове, щедре, реготливе - з розгону б'║ крiзь розчиненi широченнi вiкна в
дзеркально вигладжений паркет, одбива║ться, перелiта║ в жовтi дерев'янi
стiни, в дерев'яну стелю, гра║ скрiзь зайчиками вiд металу апаратiв,
лоскоче червоне, м'ясисте вухо Мертенса. I нема йому нiяких перепон. нi
одно┐ м'яко┐ меблi, нi порть║ри, нi завiски - дерево, книжки, метал, папiр
та солома на плетених сидiннях фотелiв i стiльцiв. Оце такий кабiнет
президента Об'║днаного Банку.
На величезному столi, переламаному глаголом, в хаотичному порядку, в
напруженiй, веселiй готовностi блискають телефони й телеграфнi апарати - з
екранами, без екранiв, слуховi, свiтловi, мiдянi, слiпучо-блискучi й
матово тьмянi - рурки, держальця, скло, гвинти. Все це грiзно, бо║во
купчиться пiрамiдою перед фотелем пана президента Об'║днаного Банку,
║днаючи його з Берлiном, Нiмеччиною, всiм свiтом.
Сiдаючи, Мертенс надушу║ гудзик одного апарата й гукав в матове скло
одривчастим, одвологлим басом:
- Припинити. Давати тiльки свiтло.
I зараз же поверта║ться всiм важким, туго збитим тiлом до князя.
Поклавши обидвi короткi цупкi руки з товстими пальцями на поруччя, вiн