"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

передвечiрнього, нiжно-солодкого духу бузку, нагрiтого сонцем Бджоли
б'ються об горiшнi шибки й так по-лiтньому, по сiльському дзижчать серед
непорушних чужих пальм i кактусiв, цих вiчних бранцiв квропи.
I сад показу║ старий граф князiвнi Обведений високим муром, з
облупленими урнами, хоч i причепурений, проте буйний i розтрiпаний,
забутий роками серед камiння й бетону велетенського мiста, вiн ма║ в собi
багато затишних, сумних, сiльських куточкiв. Милий сад, то правда, але
граф мiг би його й потiм показати, не тепер, коли слiд би було перенести
увагу на важнiше й цiкавiше для принцеси.
Недалеко вiд дому, поблискуючи на сонцi зеленкуватими й фiолетовими
тонами старого скла, сто┐ть стара оранжерея. Одна половина ┐┐ помiтно
вiдрiзня║ться вiд друго┐ i свiжiстю скла й дахом iз ново┐ тонко┐ черепицi.
- Лабораторiя!
I трудно розпiзнати - чи гордiсть, чи насмiшка в голосi старого.
Що за лабораторiя? Принцесi цiкаво знати? Гм, досить цi кава. Це
лабораторiя Рудольфа Штора, сина Ганса Штора, хiмiка-аскета, великого
вченого. Десять рокiв вiн працю║ у сво┐й келi┐ над знаменитим сво┐м
вiдкриттям. Але iдею цього вiдкриття вiн так пильно хова║ вiд усiх, що й
сам ┐┐, зда║ться, вже не може знайти.
А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цiкава iсторiя Дуже
цiкава. Рокiв двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графовi Адольфовi,
отому саме мiнiстровi його бiржово┐ величностi. А може, принцеса хотiла б
присiсти пiд отим кленом? Старi ноги графа нiчого не мали б проти того.
I нiби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повiльно, - чи серйозно,
чи iронiчно, бог його впiзна║, - розповiда║ iсторiю врятування життя графа
Адольфа сином льокая. Якiсь дикi, скаженi конi, на┐внiсть i геройство сина
льокая, а в результатi - переламана льокайська нога.
А сад насмiшкувато, iронiчно шелестить кудлатим гiллям, i не знати - чи
у змовi вiн зi старим сво┐м хазя┐ном, чи про сто сам смi║ться з них обох.
- От така, князiвно, сталася колись невеличка iсторiя. В нагороду за
зламану ногу я постарався зломити хлопцевi та й його батьковi за компанiю
┐хнi молодi мiзки. Цебто я взяв на себе освiту дiтей мого слуги. I треба
сказати, що мо┐ старання намарне не пiшли. Старший, наприклад, десять
рокiв сидить у цiй келi┐, нiкуди з не┐ майже не виходячи й поклав ши собi
ви┐хати з не┐ тiльки на колiсницi всесвiтньо┐ слави. Ходити бiдолаха не
може як слiд, шкандиба║, так поклав собi тiльки ┐здити. Що ж до другого,
меншого, то тут справа сто┐ть цiлком бездоганно цьому зламано не тiльки
мозок, але й усю душу, хоч вiн унiверситету й не скiнчив. Правда, не з
мо║┐ й не з сво║┐ вини, тут заслуга нашого милого Страховища.
В кошлатих жовто сивих бровах, подiбних до вусiв, i в вусах, подiбних
до вiхтiв сiна, ворушиться посмiшка, - чи сумна, чи iронiчна, бог його
зна║ - принцеса Елiза збоку не може добре розiбрати. Стареча шия в буйних
плямах ластовий ня двома вим'ями звиса║ пiд пiдборiддям, сiрi заглибленi
невеличкi очi задумливо мружаться в далечiнь минулого великi, як дерев'янi
сiльськi вила, руки, теж у ластовиннi й кущиках рудого волосся, важко
лежать на костистих колiнах. Масивна, пiдпушена часом, але, видно, ще
могутня постать.
За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залiзний,
багатомiльйоновий Берлiн, наче клекоче велетенський казан пiд вогнем само┐
землi. Часом бпiзько, пiд самим муром, ревуть i трублять автомобiлi.