"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автораплечима.
- Ах, боже мiй! "Приймають, не приймають". Ви пiдiть скажiть, що прийшла Зiна┐да Сокоринська. Розумi║те: Зiна┐да Сокоринська. От i все. Ну, швидше, швидше... А то пiду сама без вас, вам же гiрше буде. Чудак ви! Швейцар обурю║ться, диву║ться, спереча║ться, але кiнець кiнцем якось непомiтно вiд ┐┐ упевненого смiху губить свою строгу поважнiсть i нерiшуче йде до губернаторських поко┐в. Нас приймають. Зiна балака║, слуха║, диву║ться i смi║ться. I видно, що вона рiшуче не вiрить у те, чому диву║ться, та ще й зна║, що то неправда i буде так, як вона зна║. - Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це - каторга. Ми не можемо таких злочинцiв випускати на поруки! - розводить руками губернатор. - Каторга?? - страшенно диву║ться Зiна. Але за тим дивуванням пробива║ться щось таке лукаве й певне, що губернаторовi ста║ якось сумнiвно i зда║ться, що каторга - це, справдi, вже занадто... - Але, во всякому разi, я тут нiчого не можу помогти вам! - ще ширше й безнадiйнiше розводить вiн руками. Але я про себе посмiхаюсь. Смi║ться й Зiна, i зеленкуватi очi ┐┐, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами. I розмова кiнча║ться тим, що сильний мира переста║ вiрити в свою силу, у велику злочиннiсть Зiниного нареченого i схиля║ться до того, що коли другий сильний мира нiчого не матиме проти, то й вiн не буде перечити випуску нареченого на поруки. Зiна смi║ться, проща║ться й виходить. Я за нею, мовчазний i зайвий. Сильний мира з при║мною очумiлiстю дивиться нам услiд. От, самi бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я мiг Зробити, коли ця дiвчина була утворена цiлком iнакше, нiж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловiк сам собi диву║ться? Але це ж не все. Наша бiганина в результатi дала те, що Зiнi треба було тiльки по┐хати ще у сусiднiй губернський город, взяти у якогось ще бiльш сильного мира посвiдчення, що вiн нiчого не ма║ проти визволення Антипа, i Антип виходить на поруки. Ну, думав я, слава богу, я також визволяюсь. Але, ма║те! Вийшовши вiд того передостаннього вершителя долi Антипово┐, Зiна весело заявила: - Ну, так! Значить, ми завтра ввечерi ┐демо в X... I енергiчно, смакуючи майбутню по┐здку, прицокнула пальцями. А менi аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись: - Цебто, хто це ми? Вона здивовано глянула на мене: - Ну, звичайно, не прокурор судебно┐ палати та я, а ваша милiсть i я. Ну, тут терпець мiй увiрвався. - Але ж чекайте! - аж зупинився я. - Що ж я маю до того? Навiщо я здався ще там?! |
|
|