"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора

плечима.
- Ах, боже мiй! "Приймають, не приймають". Ви пiдiть скажiть, що
прийшла Зiна┐да Сокоринська. Розумi║те: Зiна┐да Сокоринська. От i все. Ну,
швидше, швидше... А то пiду сама без вас, вам же гiрше буде. Чудак ви!
Швейцар обурю║ться, диву║ться, спереча║ться, але кiнець кiнцем якось
непомiтно вiд ┐┐ упевненого смiху губить свою строгу поважнiсть i нерiшуче
йде до губернаторських поко┐в.
Нас приймають. Зiна балака║, слуха║, диву║ться i смi║ться. I видно, що
вона рiшуче не вiрить у те, чому диву║ться, та ще й зна║, що то неправда i
буде так, як вона зна║.
- Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це - каторга. Ми не
можемо таких злочинцiв випускати на поруки! - розводить руками губернатор.
- Каторга?? - страшенно диву║ться Зiна. Але за тим дивуванням
пробива║ться щось таке лукаве й певне, що губернаторовi ста║ якось
сумнiвно i зда║ться, що каторга - це, справдi, вже занадто...
- Але, во всякому разi, я тут нiчого не можу помогти вам! - ще ширше й
безнадiйнiше розводить вiн руками.
Але я про себе посмiхаюсь.
Смi║ться й Зiна, i зеленкуватi очi ┐┐, як дивний кришталь, блискають
при поворотах усякими кольорами.
I розмова кiнча║ться тим, що сильний мира переста║ вiрити в свою силу,
у велику злочиннiсть Зiниного нареченого i схиля║ться до того, що коли
другий сильний мира нiчого не матиме проти, то й вiн не буде перечити
випуску нареченого на поруки.
Зiна смi║ться, проща║ться й виходить. Я за нею, мовчазний i зайвий.

Сильний мира з при║мною очумiлiстю дивиться нам услiд.
От, самi бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я мiг Зробити, коли
ця дiвчина була утворена цiлком iнакше, нiж я, а я сам попав у такий
момент, коли чоловiк сам собi диву║ться?
Але це ж не все.
Наша бiганина в результатi дала те, що Зiнi треба було тiльки по┐хати
ще у сусiднiй губернський город, взяти у якогось ще бiльш сильного мира
посвiдчення, що вiн нiчого не ма║ проти визволення Антипа, i Антип
виходить на поруки.

Ну, думав я, слава богу, я також визволяюсь.
Але, ма║те! Вийшовши вiд того передостаннього вершителя долi Антипово┐,
Зiна весело заявила:

- Ну, так! Значить, ми завтра ввечерi ┐демо в X...
I енергiчно, смакуючи майбутню по┐здку, прицокнула пальцями.
А менi аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись:
- Цебто, хто це ми?
Вона здивовано глянула на мене:
- Ну, звичайно, не прокурор судебно┐ палати та я, а ваша милiсть i я.

Ну, тут терпець мiй увiрвався.
- Але ж чекайте! - аж зупинився я. - Що ж я маю до того? Навiщо я
здався ще там?!