"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автораВона ще бiльше здивувалась, а очi... - ах, хай ┐м бiс! - тi очi лукаво-лукаво смiялись. Зеленi, сiрi, карi, усi кольори разом. I нi крихти не вiрили в мо║ обурення, в мо║ серйозне вiдношення до мо┐х же власних слiв. Але я твердо рiшив нi за що не пiддаватись: - Нi, нi! Як собi зна║те, а я не можу ┐хати. У мене, зна║те, робота... Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю ┐хати? Нi, я не розумiю: ви така енергiйна... смiлива дiвчина, а не можете обiйтись без няньки мужчини... Фе! Сором! Якби це на iншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти менi, що я в цих справах суджу, як мiщанин i вузький формалiст; а вона того нiчого. Пильно, з легким трiпотiнням губ вiд смiху, мовчки подивилась в мо║ серйозне лице, потiм несподiвано схопила його в сво┐ маленькi долонi, провела ними од вух по щоках i, нахиливши сво┐ губи пiд самий нiс менi, дзвiнко-радiсно засмiялась. I цена на вулицi, на тротуарi, пiд цiкавими поглядами прохожих! Потiм схопила пiд руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скiнчена. Ну, що я мав робити? Узяти й розцiлувати ┐┐ тут же, на тротуарi? Але що б менi помоглось з того? На другий день пiсля обiду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора. Ще з порога закричала: - Уявiть собi, мамалиго (вона так звала мене в найкращi хвилини сво┐х Як вам це подоба║ться! Коли я його не випустю через три днi на волю, вiн почина║ голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смертi. Значить, йому два-три днi зосталось жити. I разом з нею смiялось ┐┐ положене золотистими, хвилями волосся. I хотiлось пiдняти голову догори i i шукати в небi плаваючих шулiк. Про голодовку ж смiшно було навiть думати. При чому тут голодовка, смерть, туга, коли ║ цей смiх, а за смiхом те лукаве, непохитне i та║мне?! Я теж посмiхнувся. - Комiк! - стиснула вона плечима. Потiм стала рахувати, скiльки часу забере дорога туди, там i назад. Виходило не бiльше трьох днiв. Далi виходив на волю Антип. I очi ┐┐ якось так прижмурились, потемнiли, замерли вiд напливу чогось великого, що хотiлось здорово вилаять того бестiю Антипа. А на душi стало i нiжно, i смутно, i думалось про те, що люди мають рiзне щастя. Ввечерi ми ви┐хали. Я згадав, що менi треба було по┐хати в однiй сво┐й давнiй справi на пару днiв у X., через те бiльше й не вступав у дискусiю з Зiною. А вона й не дивувалась тому, - вона сама знала, що у мене була там справа. Нiч пройшла хутко, наче хтось узяв i вилив зразу, як вiдро води, тi десять-дванадцять годин у минуле. Ранок застав нас на гарячих суперечках про людей соцiалiстичного ладу. Зiна запевне знала, що люди соцiалiстичного ладу будуть кохати тiльки раз в життi. Один раз - i годi. Але зате так, що... ех! Але я також мав доскональнi вiдомостi, що люди одним разом не задовольняться, а неодмiнно всi захотять ще хоч раз |
|
|