"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автора I от, уявiть ви собi: ця дiвчина щоранку влiтала до мене в кiмнату,
нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усi кутки смiхом та словами, хапала мене за рукав i з такою хапливiстю витягала на вулицю, нiби в тому будинку починалась пожежа. А на вулицi менi був уже каюк. В хату я вертався тiльки пiзно ввечерi; цiлий же день, як поштальйон, заклопотано, задихане бiгав з нею по канцелярiях, полiцiях, тюрмах, губернаторах, прокурорах, полiцмейстерах. Чого? А я знаю? Хоч би, справдi, десь говорив щось, або лаявся, або прохав, а то тiльки стояв та слухав, як балакала вона. Я не знаю, на що вона спиралась в такому поводженнi зi мною: на те, що у не┐ над свiтлим лобом волосся лежало, якположна золотиста пшениця пiсля бурi? Чи на те, що коли дивишся ┐й в очi, в ┐┐ зеленкуватi чудовi очi, то тобi iде холод з грудей у руки i ноги? Чи, може, на те, що у мене настав отой момент, коли чоловiк сам собi диву║ться? Не знаю. Але треба було бачити, як вона здивовано пiднiмала сво┐ густi брови, коли щось робилось не так, як хотiлось ┐й. Не сердилась, о, нi! Не гнiвалась, не сумувала, а тiльки страшенно дивувалася. Один раз я спробував поставити трохи виразнiше питання про мою участь в бiганинi. Я почухав кiнчик носа, прокашлявся i, дивлячись убiк, надзвичайно байдуже сказав: - А слухайте, Зiно, як вам зда║ться, чи не той... чи не мiг би я сьогодня... той... - Я мусив ще прокашлятись. - ...Лишитись, розумi║те, дома... У мене, зна║те, робота... Мовчки, нi слова, нiби я говорив щось таке, що давно всiм вiдоме за страшну ║ресь, наприклад, що Маркс був есером. Розумi║ться, я теж замовк. Я не можу вести далi розмови, коли вона да║ несподiванi наслiдки. Менi навiть стало нiяково.Я пильно почав придивлятись у вiкно: там, на вулицi, Стояв лiхтар, i структура його показалась менi надзвичайно цiкавою. - Слухайте! - нарештi, схаменувшись, почала вона (без гнiву, без серця, навiть з спiвчуттям до мене). - Що це вам бог дав сьогодня? Га?.. Що з вами? Ви, часом, не захворiли? Ану, дайте ваш пульс... I таки взяла мою руку, знайшла пульс i стала заглядати в лице таким лукавим поглядом, а губи трiпотiли такою усмiшкою, що я мусив об'║ктивно запитати себе, чи справдi ж момент пiдходящий, щоб поставити це питання. Але, коли вона раптом бризнула в лице менi смiхом, коли схопила мою шапку й натягнула ┐┐ аж на нiс менi, я мусив признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати було б зайвою рiччю. Коли б вона, скажемо, розсердилась, я б знав, що сказати: я б спокiйно, з вибачливою посмiшкою довiв би ┐й, як два рази по два чотири, що гнiв ┐┐ безпiдставний i що я маю право робити так, як менi хочеться. Коли б вона засмутилась, я б ласкаво, трошки iронiчно, показав би ┐й, що через таку дурницю сумувати не годиться. Але вона смiялась, насувала менi шапку на нiс i нi на крихту не припускала, щоб мо┐ слова були продуктом серйозно┐, твердо┐ думки. При такому вiдношеннi менi зоставалось тiльки одсунути шапку на |
|
|