"Володимир Винниченко. 3iна (Укр.)" - читать интересную книгу автораВолодимир Вiнниченко.
Зiна ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ В життi кожно┐ людини десь, певно, бувають такi моменти, коли в нiй з якихось невiдомих закуткiв виника║ зовсiм чужа душа (мабуть, якогось далекого прадiда, та й то не прямо┐ лiнi┐), i людина раптом почина║ робити таке, на що сама дивиться з великим дивуванням. От так, очевидячки, й зо мною було пiд той час. Бо я таки дуже дивувався з себе. Але момент все-таки почав ставати занадто довгим. Занадто довгим. Я вже почав протестувати. Правда, я цього вголос ще не робив, але збирався уявляла, що в такий момент я можу бiгати, як автомобiль. Як вона ще не догадалась по повiтрю пустити мене? Я думаю, - вона нiтрiшки не сумнiвалась, що я можу ковтати вогонь, аби це сприяло визволенню ┐┐ Антипа. Антип, що й казати, хороший хлопець, кучерявий, мрiйний. В його мило червонiють ясна, коли вiн смi║ться, але чому я мав терпiти вiд того? Ви уявiть собi: я родився в степах. Ви розумi║те, добре розумi║те, що то значить "в степах"? Там, перш усього, нема║ хапливостi. Там люди, наприклад, ┐здять волами. Запряжуть у широкий, поважний вiз пару волiв, покладуть надiю на бога i ┐дуть. Воли собi ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловiк лежить на возi i ┐де. Трохи засне, пiдкусить трохи, пройдеться з батiжком наперед, пiдожде волiв, крикне задумливо "гей!" i знов собi поважно пiде уперед. А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорi кругами плавають шулiки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м'яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливостi. Там кожний зна║, що скiльки не хапайся, а все тобi буде небо, та степ, та могили. I тому чоловiк собi ┐де, не псуючи кровi хапливiстю, i, нарештi, при┐жджа║ туди, куди йому треба. Отже, я вирiс у тих степах, з тими волами, шулiками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як спiвали журавлi бiля криниць у ярах, а удень ширина степiв навiвала сум безкрайностi. В тих теплих степах виробилась кров моя i душа моя. |
|
|