"Володимир Винниченко. Суд (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вони сiдають на схiдцях, i обидва якийсь час мовчать.
Дуринда дивиться на зеленi вершечки саду, покритi нiби морозом, i
дума║, як би то було гарно, якби можна було зробить якось так, щоб усi
мужики зробились одним чоловiком. Тодi б дать йому тiльки "раз, два,
третiй в вухо - i марш!" I добре було б. Тодi б жатки не треба б
позичати...
- Да! - раптом знов заговорю║ Самоцвiт. - Всi етi роз'ясненiя - ║рунда!
Та й вообще всi м║ри - ║рунда!.. Не той час... От що!.. Зна║ вже мужик
свою силу... Зна║, сукин син! Ось вiн i тепер уже почина║ говорить, що всi
рiвнi, що всiм треба робить, що у одного пана бiльше землi, нiж у цiлого
села... А що ж то буде, як вiн ще порозумнiша║?.. Полетимо ми з вами, аж
загудить, молодой челов║к!
- Ну, положим! - храбро хита║ головою "молодой челов║к", але Самоцвiт
не слуха║ його й задумливо дивиться на сво┐ зложенi на колiнах пухкi, в
ластовиннях руки. I вся його постать, коротенька, опецькувата, в
розхристанiй сорочцi з шлейками вiд штанiв наче й собi сумно говорить:
"Полетимо, полетимо, молодой челов║к!"
- Пустяк! - раптом зрива║ться Дуринда з мiсця й почина║ швидко ходить
бiля ганку. Потiм, походивши, наче згаду║ щось, iде й дивиться в ворота.
По дорозi щось манячить.
- А що? - пiдводить голову земський.
- Что-то идет... Челов║к какой-то... Мужик...
- Рижий?
- Да, как будто рыжий...
- Ну, то Никонор... Високий?
- Да, так... как будто високий...
- Ну, то вiн... Iдiть сюди... Треба його принять как сл║дует... Сiдайте
тут.
Дуринда сiда║, й обидва мовчки дивляться на ворота. Самоцвiт сидить
твердо, рiвно й ма║ такий рiшучий вигляд, нiби йому зараз мають вирвати
зуба. Проходить якийсь час.
- Щось не видно каналi┐, бо┐ться, - цiдить крiзь зуби земський, не
зводячи очей з ворiт.
- Да, - кида║ й Дуринда i хоче ще щось сказати, але в цей мент у
воротях разом iз кургузим, бiлим вiд пороху чоботом i кiнчиком
черкасинового пiджака з'явля║ться шматок рудо┐, аж червоно┐ бороди, потiм
блиска║ новий козирьок картуза, i в двiр вступа║ високий, огрядний мужик з
палицею в руцi. Не доходячи ще ступнiв десять, вiн кладе палицю на землю,
скида║ картуз i, вклоняючись, пiдходить до ганку, зупиняючись на саджень
вiд земського й Дуринди. Лице йому спiтнiле, червоне i все закрите
червоною бородою. Невеликi зеленкуватi очi стурбовано, пильно вдивляються
в Самоцвiта, а тонкi хитрi губи, наче прикусили щось, мiцно й щiльно
стуленi.
- Крутоноженко? - гостро озираючи його з нiг до голови сво┐ми
банькуватими очима, одривисто пита║ Самоцвiт.
- Так точно, Крутоноженко, - поспiшно одповiда║ вiн, все-таки не
зводячи з його очей, мов боячись, що той що-небудь йому зробить, поки вiн
клiпне або подивиться в бiк.
- Никанор?
- Нiкак н║т, Никихвор!