"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"колодязя", навiть вiд цього смiтника, вiд цих подертих стiн "особняка"
Юхима Вiденка. В цьому "палацi" колись, так давно-давно i нiби тiльки
вчора, вiн, Степан Iваненко, студент, член комiтету укра┐нських
соцiялiстiв-революцiонерiв "здiймав пролетарiят духом правди й свободи".
Так само надвечiр вiн непомiтно приходив сюди, так само переодягнений у
стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такi самi, як вiн, безвусi,
молодi, але страшно серйознi, та║мничi личка товаришiв з заводу, i вiн ┐м
годинами розповiдав, що таке соцiялiзм, коли вiн настане на землi, як тодi
люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквiтчаних квiтами, в
музицi, в спокою. Як усякi "пристройки", "нужники", злиднi, вошi,
голодування, пани, жандарми, - все це зникне iз землi на вiки-вiчнi й
тiльки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Тi молодi обличчя
десь дуже тепер постарiлись, згадують його пророцтва та радiсно дякують
йому: адже вони вже дожили до обiцяного ним соцiялiзму. Ось вiн як пахне!
Степан Петрович люто плюнув i рiшуче постукав у дверi, за якими чувся
дитячий плач i сердитий жiночий голос. Вад стуку i плач, i голос стихли.
Тодi Iваненко надушив на клямку й потягнув дверi до себе. Вони
розчинились, i на нього вiйнуло iншим духом, духом застояно┐, тепло┐
вогкости, якогось варева, тютюну й ще чогось тяжкого. "Квартира" вся
складалась з однi║┐ кiмнати. В нiй коло дверей була пiч, за пiччю - велике
лiжко, проти нього на пiдлозi - купа лахмiття, з-пiд якого визирало тро║
дитячих голiвок. А коло вiкна лiворуч, проти печi, припнувся стiл. На
ньому стояла невеличка гасова лямпа, бiля лямпочки над листочком
друкованого паперу нахилилась голова хлопчика рокiв дев'яти. Бiля печi,
коло лави з посудом стояла жiнка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими
на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стiльцi, з другого боку
столу, сидiв з цигаркою в ротi чоловiк з жовто-сiрим лицем, з пукатими
жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь нiби прокопчений жовтим
димом.
Усi голови встромили в Степана Петровича враженi очi й ждали.
- А чи живi, чи здоровi,_ _Юхиме й Оксано з дiтками? - весело гукнув
гiсть i зачинив за собою дверi.
Юхим i Оксана перезирнулись. Юхим, не пiдводячись, пiдозрiло,
непривiтно озирнув гостя i запитав:
- А ви хто за чоловiк?
Гiсть озирнувся на дверi, глянув на вiкна i тихо сказав:
- Знайомий вашого родича.
- Якого родича?
- Того, що там... пропада║. В концтаборi.
- Брата Панаса?! - чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
А жiнка випустила з рук просто на пiдлогу мокру ганчiрку й прошепотiла:
- Боже наш, Боже наш!..
- Так, Панаса, - хитнув головою гiсть i широко посмiхнувся. I очi його
так привiтно, так одверто, так по-рiдному озирнули всiх, що Оксана,
витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс подiл спiдницi,
вiдмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
- Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стiльця
чоловiковi. Гаврику, тiкай звiдти, сядь коло печi з сво┐м ученням.
Юхим швиденько пiдвiвся, зашамотався й вiд хвилювання не змiркував, що
мiг же подати гостевi свого власного стiльця. Схопивши звiльненого хлопцем