"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед, поставив з другого боку
столу й навiть рукою потер по ньому.
- Ось тут, сiдайте, прошу вас! - посмiхаючись до гостя й показуючи
великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом.
Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля дверей
i сiв на показаний стiлець, поклавши собi на колiна свiй туго набитий
клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице,
тихо, та║мниче спитала:
- Ну, як же вiн там? Пропада║, кажете? Степан Петрович сумно похилив
голову.
- Пропада║. Каторжнi роботи.
- А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся.
- Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру.
- Боже! Лiс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли ┐хнього
Сталiна?
- Гiрше: самого Ленiна.
- Одна чортяка.
- Та я сво║ вiдбув, i мене пiсля десяти рокiв каторги випустили на
волю. А Панасовi доведеться ще побути...
- Його ж на п'ятнадцять рокiв... - хмарно вставив_ _Юхим i сiв на мiсце
сина.
- Та так, так, - згiдно хитнув головою гiсть. - Так_ _от_ _коли я
виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав i розказав про
нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки...
I Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього
гостинцi. Юхимовi - добру, синю, з пришитим комiром сорочку, яку й на
свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд яко┐ Оксана
так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям - по парi штанцiв i
по сорочцi (не знав, що ║ вже четверте). Потiм пiшли хусточки, теплi
панчiшки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столi
зробився цiлий базар. З пiдлоги посхоплювались дiтлахи, позбiгались до
столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе
з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно дiйшло, коли б
батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й не повкладали назад пiд
лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю,
вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан
Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд, - так, так, вони були трiшки
вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно зачiсаних голiвок, якi вiн
кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього кра║виду, дiточок
з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще раз подякувавши
гостевi, хазя┐ни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим
прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не то що
горiлки чи чогось доброго до не┐, а й сухого хлiба нi шматочка.
Тодi чудодiйний пiсланець, зрозумiвши замiшання господарiв, з
загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з не┐ на
стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки, потiм темно-зелену
пляшку вина; далi великий буханець прекрасно┐ пшенично┐ паляницi, далi
добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець
товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки почули з вигукiв