"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу авторастiльчика, вiн для чогось пiднiс його наперед, поставив з другого боку
столу й навiть рукою потер по ньому. - Ось тут, сiдайте, прошу вас! - посмiхаючись до гостя й показуючи великi жовтi зуби, прохрипiв вiн закуреним голосом. Степан Петрович, мило посмiхаючись, повiсив кепку на кiлок бiля дверей i сiв на показаний стiлець, поклавши собi на колiна свiй туго набитий клуночок. Оксана пiдiйшла до гостя ближче й, жадно дивлячись йому в лице, тихо, та║мниче спитала: - Ну, як же вiн там? Пропада║, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову. - Пропада║. Каторжнi роботи. - А ви ж як?.. Ви бачили його, чи що? Гiсть понуро посмiхнувся. - Та бачив. Разом з ним п'ять рокiв лiс рубали у Сибiру. - Боже! Лiс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли ┐хнього Сталiна? - Гiрше: самого Ленiна. - Одна чортяка. - Та я сво║ вiдбув, i мене пiсля десяти рокiв каторги випустили на волю. А Панасовi доведеться ще побути... - Його ж на п'ятнадцять рокiв... - хмарно вставив_ _Юхим i сiв на мiсце сина. - Та так, так, - згiдно хитнув головою гiсть. - Так_ _от_ _коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас вiдвiдав i розказав про нього. Та й гостинцiв прохав передати вам. Ось тут принiс трошки... I Степан Петрович, розв'язавши клуночка, почав витягати з нього свята не сором одягти. Оксанi чудову, жовтогарячу кохтину, вiд яко┐ Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дiтям - по парi штанцiв i по сорочцi (не знав, що ║ вже четверте). Потiм пiшли хусточки, теплi панчiшки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столi зробився цiлий базар. З пiдлоги посхоплювались дiтлахи, позбiгались до столу й жадiбними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, смiхом, плачем. I хто його зна, до чого б воно дiйшло, коли б батько й мати не повiдганяли дiтей вiд столу й не повкладали назад пiд лахмiття. Розпатланi, замурзанi, сiро-жовтi, очманiлi вiд радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович вiдвернув вiд них свiй погляд, - так, так, вони були трiшки вiдмiннi вiд тих милих, чудесних, так гарно зачiсаних голiвок, якi вiн кiлька годин тому бачив там, на горi, на фонi могутнього кра║виду, дiточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима. Сховавши надзвичайну спокусу для дiтей i ще раз та ще раз подякувавши гостевi, хазя┐ни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго пiсланця вiд мученика-брата? А в хатi ж не то що горiлки чи чогось доброго до не┐, а й сухого хлiба нi шматочка. Тодi чудодiйний пiсланець, зрозумiвши замiшання господарiв, з загадковим усмiхом знову розв'язав свою торбу й почав викладати з не┐ на стiл: насамперед черевату, жовто-бiлу пляшку горiлки, потiм темно-зелену пляшку вина; далi великий буханець прекрасно┐ пшенично┐ паляницi, далi добрих фунтiв два ковбаси; ще далi велику скибку жовтого сиру; а на кiнець товсту паперову торбинку цукеркiв. Тут дiти, як тiльки почули з вигукiв |
|
|