"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сто┐ть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як i тридцять рокiв тому
була.
Але тут iз дверей великого будинку вийшов чоловiк з обмотаними
ганчiрками (замiсть чобiт) ногами, з сiро-сивою бородою i з мiтлою в руцi.
Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних
черевикiв, вiн суворо, тоном сторожi особняка Строганова спитав його:
- Тобi чого, гражданин?
Гражданин вийняв iз кишенi кiлька монет i з ласкавеньким, привiтним
усмiхом добрих очей пiдiйшов до охоронця.
- Прошу вибачити, що турбую вас... - сказав вiн i навiть злегка пiдняв
кепку. Та тут же взявши руку двiрника, тикнув у не┐ монетки. Така
ввiчливiсть гражданина виразно зм'якшила суворiсть охоронця i вiн
поблажливо сховав грошi в кишеню.
- Тут усяка шантрапа швендя║, так i на порядних людей доводиться
гримати, - немов би вибачаючись, сказав вiн. - А вам чого желательно,
товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою та║мничiстю проговорив:
- Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор
Криниченко?
- Який Криниченко? - здивувався двiрник. - Гм! Таких у нас нема║.
- Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тiй пристройцi, в крайнiй
кiмнатi.
- А, Юхим Бiленко?
- Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор. пх тро║ братiв, так я ┐х
переплутав. I жiнка в нього... як ┐┐? Ганна нiби?
- Е, нi, Оксана.
- Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я... Я ┐хнiй родич,
зна║те. Здалеку ┐ду, та оце за┐хав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З
роботи вернулись?
- Та вже, мабуть, i повечеряли. Вже не рано. Справдi в "колодязi" вже
сутенiло.
- А де ┐хня квартира?
- Та он - та ж таки крайня. Аж у кiнцi пристройки.
- Ну, спасибi. От таки знайшов. Треба вiдвiдати. I, вийнявши ще кiлька
монет, зрадiлий родич втиснув ┐х у безвольно, покiрно звислу руку охоронця
ладу. Той зворушено розсунув усмiхом зарослi сiрою щетиною уста й винувато
сказав:
- Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всi вдома, i
Юхим, i Оксана, i дiтки ┐хнi. Отак просто йдiть...
I вiн ще щось говорив навздогiн родичевi, але той iшов уже не
озираючись повз "пристройку", повз дверi й вiкна кожного роздiлу ┐┐.
Нарештi пiдiйшов аж до "самого крайнього" й зупинився бiля дверей.
Гей, дверi були тепер не тi! Дверi були, видно, новi та ще й недавно
пофарбованi сiрою, хорошою, арештантською фарбою. Але вiкно було те саме,
воно так само, як i тридцять рокiв тому, дивилось на смiтник i кльозет, що
були теж такi самi, як тодi. I запах гут стояв той самий задушливо-гнилий,
огидний. I вiкно було так само, наче вiд цього запаху, глухо запнуте
якоюсь червоною запоною й тьмяно свiтилось.
Нi, нi, тут усе було трошки iнше, нiж там, у Липках, звiдки вiн тiльки
що прийшов. Але яким зворушенням вiяло вiд цього старого, рiдного