"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

прокашлявся i взяв з ребра попiльнички недокурену сигару в рот. Журналiст
Зiнчук пильно стежив за ним i ждав. Строганов глянув на годинника й
злякано скрикнув:
- О, я запiзнився на засiдання! Це всi вашi запитання? Iваненко, не
хапаючись, пiдвiвся й вiдповiв:
- Так, це всi мо┐ запитання. Дякую сердечно за вiдповiдь.
- Але це ж iнтерв'ю, розумi║ться, не для друку? - тривожним, не тим уже
певним i владним тоном, спитав Строганов.
- Ну, розумi║ться, розумi║ться! - не тим уже запобiгливим тоном
вiдповiв журналiст Зiнчук. Могутнiй Семен Семенович Строганов, вiце-король
Укра┐ни, нащадок росiйських завойовникiв, непевно, скоса поглядаючи на
лице паршивенького журналiста, сам провiв його аж на ганок i ще раз мiцно
потиснув йому руку. Журналiст Зiнчук спокiйно пройшов повз сторожеву
охорону й ввiчливо злегка уклонився ┐й.
I того ж дня надвечiр iз кiмнати журналiста Зiнчука швиденько вийшов
якийсь чоловiк з клуночком пiд пахвою i замкнув за собою дверi. На головi
в нього була старенька жовта кепка, на тiлi потерте, пiдлатане убраннячко,
з-пiд якого на ши┐ виглядав комiр синьо┐ полиняло┐ аж до бiлого
косоворотки. Лице було вкрите якимись плямками, зморшками, пiд носом
стирчали руденькi коротенькi вусики.
Проходячи повз одчиненi дверi готелю, вiн зробив очима знак
управителевi i хапливо вийшов на вулицю. Наздiгнавши автобус, який якраз
повiльно йшов бiля тротуару, вiн ускочив у нього. Сiвши всередину, вiн
пригорнув, як дитину, до грудей собi тiсно набитий клуночок.
На кiнцi вулицi автобус завернув униз до Днiпра на Подiл. Iваненко
ввесь час уважно придивлявся до перехресних вуличок. Нарештi, впiзнавши
щось нiби знайоме, вiн на наступнiй зупинцi вийшов з вагону й пiшов назад.
Це був робiтничий квартал (трiшки вiдмiнний вiд того, де жив Строганов).
Будинки тут були старi, бруднi, притуленi один до одного, деякi вiкна
залiпленi папером, замiсть скла.
Але Степан Петрович дивився на них зi зворушеним усмiхом в очах: тi ж
бо самi, що були тридцять рокiв тому, неначе не було нi вiйн, нi
революцiй, нi стiлькох усяких змiн i катастроф життя. От тiльки деякi,
видно, полисiли, загубили штукатурку, деякi послiпли, деякi присiли вiд
старечих недуг. Ось i той самий завод, в якому не раз доводилось йому на
мiтингах виголошувати громовi промови проти царизму, такий самий брудний,
чорний, закурений.
I люди йшли вулицею тi самi, що тридцять рокiв тому, тiльки й вони теж
стали немов старшi, бруднiшi, подертiшi, в тих самих кепках, хусточках, у
стареньких, латаних i просто дiрявих пiджаках, або спiдницях. I обличчя в
них були тi самi, стомленi, нуднi, заклопотанi, понурi, то п'янi, то
тверезi, всякi, тiльки не веселi.
Аж ось i той самий будинок, що його шукали очi з вагона автобуса. Аж
серце завмерло вiд нiжности й хвилювання. I ворота тi самi, i халабудка
двiрника, i те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвiр'я мiж двома
чотириповерховими будiвлями. В глибинi його повинна бути одноповерхова,
довга, порiзана на кiлька частин, як велетенська ковбаса, будiвля. к вона
чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб
колодязя-подвiр'я. Так, ║, сто┐ть вона, наче тiльки вчора покинув ┐┐.