"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

парадних обiдах президентiв рiзних захiднiх республiк, не часто ┐в. Чорна
iкра, розумi║ться, як банальнiсть, а пiсля не┐ такi страви i вина, яким
навiть вiн назви не знав. Коли дiйшов обiд до кiнця, у всiх, навiть у
дiтей, очi житт║радiсно й п'янувато блищали.
Пiсля обiду Степан Степанович запросив гостя до свого кабiнету.
- Там ми займемось нашою справою, - додав вiн з усмiхом i з вибачливою
величнiстю повiв рукою наперед себе, тим показуючи гостевi дорогу.
У кабiнетi перед широким, пiвкруглим, широко розчиненим вiкном мiж
двома спокiйними, глибокими фотелями стояв маленький столик, а на ньому
невеличкi чашечки з чорною кавою i шухляда з сигарами, переперезаними
золотими поясочками. За вiкном унизу, на першому плянi соковито зеленiла
галявина, оточена квiтами, а за нею, за муром, розлягався отой самий
захоплюючий кра║вид: синя височiнь неба, фiолетова далечiнь обрiю, срiбна
сталевiсть Днiпра i щедра, сяйна, золота ласка сонця на всьому.
- Яка могутня краса! - сказав Степан Петрович i стримано повiв рукою на
кра║вид.
- Так, гарно, - владно i вибачливо ухвалив Строганов i теж повiв рукою,
тiльки на фотель i сигари. - Прошу сiсти, взяти сигару, покуштувати
справжньо┐ турецько┐ кави i, коли ваша ласка, викласти менi предмет нашого
iнтерв'ю. Вибачте, мушу попередити: маю не бiльше години вiльного часу.
- О, цього цiлком досить! - запевнив поспiшно журналiст Зiнчук i
швиденько сьорбнув кави. Пiсля того так само швиденько вхопив жовту тугу
рурочку сигари з червоно-золотим пасочком, закурив ┐┐ вiд пiднесеного
хазя┐ном вогню, подякував i зараз же почав викладати свою "принаду".
Строганов слухав спокiйно, нерухомо, без нiякого знаку свого ставлення
до викладу, тiльки час вiд часу потягаючи дим сигари й присьорбуючи каву.
I в цих рухах була все та сама певнiсть, владнiсть, спокiй. Коли журналiст
Зiнчук закiнчив, Семен Семенович глянув на золотого годинника на лiвiй
руцi, кiлька секунд подумав i сказав:
- Хороша iдея. Може бути корисною.
- А чим саме, Семене Семеновичу? - поштиво спитав iнтерв'юер iз Москви
i витер хусткою чоло, на якому вiд викладу i наслiдкiв обiду виступила
пiтна вогкiсть.
Строганов спокiйно вiдповiв на запитання:
- Тим, що вона може збiльшити могутнiсть Росi┐, чи коли хочете,
Радянського Союзу. До речi: ви - укра┐нець, зда║ться?
- О нi! - скрикнув Степан Петрович. - Я чистiсiнький росiянин. Мо║
прiзвище нiби трохи... укра┐нське, але я...
- А? Ну, тим краще. Значить, будемо говорити без цих глупих
нацiональних рахункiв, як дво║ "русских" людей i, розумi║ться, комунiстiв.
Так от, я кажу, що, на мою думку, iдея цi║┐, як ┐┐, колек...
- Колектократi┐.
- Так, колектократi┐, може бути дуже корисною. Якщо, розумi║ться, ┐┐
умiло, дипломатично i стратегiчно вжити. Але щодо цього то я нi трiшки не
боюся: Йосиф Вiссарiонович такий дипломат i стратег, якого в iсторi┐
людства не бувало й напевно не буде. За це ми можемо не турбуватись.
(Степан Петрович про себе зазначив: Строганов не сказав нi "наш великий
вождь", нi "наш ║диний Сталiн", бо це було б трохи вульгарно, банально, а
головне трiшки вiддаляло б Семена Семеновича вiд Сталiна. "Йосиф
Вiссарiонович", це показувало, що Семен Семенович був у якiйсь iнтимнiй