"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на всiх, кого вони тобi назвуть. I нас теж арештують, замучать i, мабуть,
уб'ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дiвчинко,
радянським людям, унеможливлено бути чесними, смiливими, добрими,
правдивими. Це злочинство, за яке ми повиннi платити страшними муками i
смертю.
- Ну, а що ж менi робити, Боже мiй? - з одча║м скрикнула Маруся, а
Iвасик аж перевернувся на спину i зараз же знову лiг на бiк. Сергiй
Петрович уважно й неспокiйно глянув на сина й знову повернувся до небоги.
Але не вiдповiв ┐й.
- Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же менi поводитись тепер? Я ж бiльше
не можу так?
Тодi дядьо злегка перехилився до не┐, ще в такiй позi помовчав i
нарештi ще тихiше сказав:
- Брехати.
Маруся незрозумiле наставила на нього великi очi з iще мокрими вiд слiз
стрiльчастими вiями, подiбними до довгих знакiв оклику.
- Брехати? Кому? Як? У чому?
- Всiм у всьому. А надто тим, якi нас мучать. Це - ║диний, дитино,
засiб нашого самозахисту (зрештою, як i усiх слабеньких живих iстот на
землi). Ми - окупованi, дiти, ворожою, во║нною армi║ю Сталiна i його
Полiтбюра. Ми не смi║мо нi протестувати проти ┐хнiх насильств, нi
критикувати, нi навiть виявляти якi-небудь знаки невдоволення. За це
окупанти мають "право" переможцiв усяко нас карати й без суду убивати.
Отже як бути окупованим? Вони мусять мовчати, слухати
завойовникiв-окупантiв, працювати на них i навiть посмiхатись до них. А як
нi, то ┐х замучать i перестрiляють. Так бува║ раз у раз мiж завойовниками
i завойованими, це закон вiйни. Правда, ║ люди, якi здатнi краще на муки
пiти, нiж посмiхатись до катiв. Я вже казав вам про це. Але не думайте,
дiти, що всi, якi "посмiхаються", поганi люди, продажнi, боягузи,
безвольнi. Або що вони не розумiють, що роблять. Нi, i воля, i розум, i
чеснiсть ┐хня може й готовi не слухатись катiв, готовi йти на всякi муки
ради правди й свободи, готовi навiть смерть прийняти. Але не в усiх
нервова система слуха║ться ┐хнього розуму i волi. У бiльшостi теперiшнiх
людей вона не така, як була, наприклад, у стародавнього грецького фiлософа
Епiкгета. Вiн так само, як i ми, попав у рабство, тiльки не до
кремлiвських, а до римських завойовникiв. Рабовласник примушував його
вiдмовлятись од його вiри, i коли Епiктет не згоджувався, той його мучив,
бив, колов, викручував йому руки, ноги. А Епiктет тiльки попереджав його:
"Ой, не дуже калiч мене, адже я не буду здатний працювати на тебе". Та той
не слухав i одного разу так крутнув ногу фiлософа, що зломив ┐┐. А той
йому й сказав на це: "От, бач, я ж тобi казав. От i зламав ногу". Та й
усе. I вiри сво║┐ все ж таки не змiнив. А ми цього не можемо.
Сергiй Петрович сумно похитав головою i в задумi полiз рукою в тютюнову
кишеню. Вийнявши зараз же руку, вiн глибоко зiдхнув i продовжував:
- Наша нервова система хворенька, слабенька, вона вiд мук здiйма║ такий
лютий крик, таким жахом обгорта║ волю, мозок i всю iстоту мученого, що
заглушу║ всi чеснi постанови, всi благороднi й гордi переконання i пха║ до
прийняття всякого мерзенного злочинства супроти свого сумлiння, супроти
всього свого найдорожчого i найсвятiшого. От як з нами трьома братами
було. А коли вже раз нервова система пiддалась тому жаху i примусила