"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу авторана всiх, кого вони тобi назвуть. I нас теж арештують, замучать i, мабуть,
уб'ють. Оце все, що вийде з твого хорошого, чесного пориву. Нам, дiвчинко, радянським людям, унеможливлено бути чесними, смiливими, добрими, правдивими. Це злочинство, за яке ми повиннi платити страшними муками i смертю. - Ну, а що ж менi робити, Боже мiй? - з одча║м скрикнула Маруся, а Iвасик аж перевернувся на спину i зараз же знову лiг на бiк. Сергiй Петрович уважно й неспокiйно глянув на сина й знову повернувся до небоги. Але не вiдповiв ┐й. - Ну, що, дядю, ну, що робити? Як же менi поводитись тепер? Я ж бiльше не можу так? Тодi дядьо злегка перехилився до не┐, ще в такiй позi помовчав i нарештi ще тихiше сказав: - Брехати. Маруся незрозумiле наставила на нього великi очi з iще мокрими вiд слiз стрiльчастими вiями, подiбними до довгих знакiв оклику. - Брехати? Кому? Як? У чому? - Всiм у всьому. А надто тим, якi нас мучать. Це - ║диний, дитино, засiб нашого самозахисту (зрештою, як i усiх слабеньких живих iстот на землi). Ми - окупованi, дiти, ворожою, во║нною армi║ю Сталiна i його Полiтбюра. Ми не смi║мо нi протестувати проти ┐хнiх насильств, нi критикувати, нi навiть виявляти якi-небудь знаки невдоволення. За це окупанти мають "право" переможцiв усяко нас карати й без суду убивати. Отже як бути окупованим? Вони мусять мовчати, слухати завойовникiв-окупантiв, працювати на них i навiть посмiхатись до них. А як i завойованими, це закон вiйни. Правда, ║ люди, якi здатнi краще на муки пiти, нiж посмiхатись до катiв. Я вже казав вам про це. Але не думайте, дiти, що всi, якi "посмiхаються", поганi люди, продажнi, боягузи, безвольнi. Або що вони не розумiють, що роблять. Нi, i воля, i розум, i чеснiсть ┐хня може й готовi не слухатись катiв, готовi йти на всякi муки ради правди й свободи, готовi навiть смерть прийняти. Але не в усiх нервова система слуха║ться ┐хнього розуму i волi. У бiльшостi теперiшнiх людей вона не така, як була, наприклад, у стародавнього грецького фiлософа Епiкгета. Вiн так само, як i ми, попав у рабство, тiльки не до кремлiвських, а до римських завойовникiв. Рабовласник примушував його вiдмовлятись од його вiри, i коли Епiктет не згоджувався, той його мучив, бив, колов, викручував йому руки, ноги. А Епiктет тiльки попереджав його: "Ой, не дуже калiч мене, адже я не буду здатний працювати на тебе". Та той не слухав i одного разу так крутнув ногу фiлософа, що зломив ┐┐. А той йому й сказав на це: "От, бач, я ж тобi казав. От i зламав ногу". Та й усе. I вiри сво║┐ все ж таки не змiнив. А ми цього не можемо. Сергiй Петрович сумно похитав головою i в задумi полiз рукою в тютюнову кишеню. Вийнявши зараз же руку, вiн глибоко зiдхнув i продовжував: - Наша нервова система хворенька, слабенька, вона вiд мук здiйма║ такий лютий крик, таким жахом обгорта║ волю, мозок i всю iстоту мученого, що заглушу║ всi чеснi постанови, всi благороднi й гордi переконання i пха║ до прийняття всякого мерзенного злочинства супроти свого сумлiння, супроти всього свого найдорожчого i найсвятiшого. От як з нами трьома братами було. А коли вже раз нервова система пiддалась тому жаху i примусила |
|
|