"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

отi мiльйони людей, що в нiй записанi, нiяких постанов чи наказiв не
видають i нiчого до появи цих наказiв не знають про них. За них роблять
постанови i накази так званi "вождi партi┐", якийсь, може, десяток-другий
людей. Отже казати, що "партiя хвора чи здорова", не можна. В партi┐ ║
багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливiсть, у
багатьох партiйцiв оцей закон погодження сил дi║ досить правильно, i вони
часто страждають од того непогодження, яке помiчають або навiть самi
примушенi робити, примушенi чи то страхом, чи любов'ю.
Але в партi┐, як я сказав, ║ отi вождi, отi десятки людей, якi все
вирiшують, постановляють, карають. У них отой закон правди дi║ вже
неправильно, вiн у них уже забитий iншими силами, а головне силою
надмiрного себелюбства, розбухлим iнстинктом его┐зму. Iнстинкт
себелюбства, его┐зму, Iвасику, необхiдний для життя. I вiн ║ у всiх живих
iстот. Але цей iнстинкт бува║ здоровий i хворий. Хворий оце i ║ той
розбухлий, надмiрний, який усе забива║ в людинi. I такi люди, в яких ║
отака хвороба его┐зму, вже мало здатнi на правду, вони ┐┐ не можуть або не
хочуть бачити, бо вона не погоджу║ться з ┐хнiми iнтересами. Тому вони ┐┐
не люблять i за не┐ навiть карають тих, якi не можуть ┐┐ не вiдчувати.
Вони й ┐х примушують ┐┐ ховати, робити неправду, вони й iнших калiчать,
роблять ненормальними. Розумi║ш, Марусино?
I Маруся, i Iвасик не зводили очей з Сергiя Петровича. Iвасиковi,
видно, заболiв лiкоть од його пози, бо вiн нетерпляче пiдiбгав пiд бiк
собi подушку й сперся на не┐ всiм тiлом. А Сергiй Петрович, стараючись не
показати того, спостерiгав ┐х обох, а надто Марусю, з таким глибоким
зацiкавленням, з яким учений спостерiга║ реакцiю елементiв у якомусь
експериментi, вiд якого залежить усе його життя.
- То виходить, що Сталiн... - почала було Маруся i зупинилась. Потiм
тихше закiнчила:
- ...що Сталiн не любить правди? Але ж в iсторi┐ компартi┐
розповiда║ться, як вiн замолоду глибоко вiдчував неправду царського
режиму, як вiн боровся з нею, як його жандарми арештовували, тримали в
тюрмах, у засланнi, як вiн робив з Ленiним революцiю за правду i
справедливiсть, за всiх експлуатованих i бiдних проти багатих i
експлуататорiв. Хiба це - неправда, дядю?
Сергiй Петрович знову помацав руками по бiчнiй кишенi, в якiй колись
носив тютюн, але тiльки зробив горлом так, наче ковтнув щось, i поклав
руку на колiно.
- Так, до певно┐ мiри це - правда, - обережно вiдповiв вiн. - Замолоду
люди бувають здоровiшi, чулiшi до закону правди. Потiм вони старiються,
слабшають, всерединi ┐х розвиваються iншi сили, якi й забивають iнстинкт
правди. А надто такi сили як любов до влади, панування, високо┐ оцiнки
себе людьми, до оплескiв, вихваляння, плазування перед ними iнших людей.
Ця любов до високо┐ оцiнки у людей спадкова, вона стала немовби просто
iнстинктом. От ти, Марусю, поспостерiгай сама себе, i ти помiтиш, що й у
тебе ║ нахили до того, щоб тебе люди високо цiнили, хвалили, шанували,
навiть заздрили тобi. Це знов таки навiть у нижчих тварин помiча║ться,
собаки, наприклад, дуже чулi до оцiнки ┐х, дуже люблять, щоб ┐х хвалили, i
не люблять, коли ┐х лають (не б'ють, а тiльки лають!). Розумi║ться, висока
оцiнка несе з собою всякi вигоди: пошану, грошi, любов. От у нас, у
Радянському Союзi, дуже вжива║ться оцiнка в роботi, оце наше соцзмагання,