"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Марусю i змушу║ ┐х стати сексотами. Маруся йде за порадою до свого дядька
Сергiя Петровича Iваненка, який живе разом зi сво┐м сином Iвасиком.]
Маруся пройшла до фотелю, побачила Iвасика, який не рухався, i
запитально-тривожно подивилась на дядька.
- Ваня - не хворий? - тихо спитала вона.
- Нi, нi, нi! То вiн так, трошки втомився пiсля гiмнастики в школi та
оце трошки задрiмав. Це нiчого, нiчого...
- О, в такому разi я не знаю... - нерiшуче i ще тихiше промовила
Маруся. - Я хотiла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу рiч. Але
коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудимо. I крiм того, я
хотiла говорити з тобою зовсiм наодинцi.
- Так чого, так чого ж! - швиденько й охоче заговорив Сергiй Петрович.
- Ми можемо поговорити й наодинцi. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу
"дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвiр'┐ нiкого нема║, i нам
нiхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
Одначе Маруся вагалася.
- Коли ж, бачиш, дядю, я не хотiла б, щоб нас бачили разом... А проте,
Господи, хiба ж я вперше приходжу до тебе? Розумi║ться, ходiм на "дачу".
I вона рiшуче пiшла з кiмнати. Сергiй Петрович кинув оком на сина, який
не рухався, i вийшов за дiвчиною. Вони сiли поруч на лавi. Сонце ще падало
десь там за будинком i тiнi в подвiр'┐ були немовби в золотому поросi.
Вiкна в усiх поверхах були розчиненi й iз них чулися голоси, смiх, лайки,
звуки звичайного буденного життя.
- Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? - почав Сергiй Петрович.
Маруся дивилась собi пiд ноги й мовчала. Потiм колупнула передком
черевичка, взутого по-лiтньому на босу ногу, камiнчик i рiшуче глянула
просто в очi Сергi║вi Петровичу.
- Ну, дядю, можеш мене привiтати: я вже... сексотка. Сергiй Петрович
знову зробився спокiйним i поважним.
- Ти жарту║ш чи серйозно? - рiвним голосом спитав вiн, i чулось, що вiн
спитав так собi, знаючи вже, що нiякого жарту тут не було.
- Серйознiше не може бути, дядю.
I вона почала жваво, трiшки з напруженою iронi║ю, розповiдати про свою
вiзиту до Б║лугiна. Сергiй Петрович мовчки слухав ┐┐, не подаючи нi одним
звуком, нi рухом знаку якого-будь свого ставлення до слiв Марусi. Коли
вона скiнчила сво║ оповiдання, вiн похилив голову i сидiв так, не
рухаючись. Iнодi, немов вивiряючи небогу, зиркав на не┐ з-пiд лоба, потiм
знову дивився в землю й напружено думав.
- Ну, дядю? Що ж менi робити? Колись ти менi сказав, пам'ята║ш, у нас,
коли тато говорив про листа дядька Марка... ти сказав менi: "Всякий
комунiст повинен бути сексотом i доносити навiть на батькiв сво┐х для
партi┐ i Сталiна. Вище за них нема, мовляв, нiчого на свiтi". Таке
приблизно ти казав. I ще, пам'ятаю, додав, що треба слухати i виконувати
все, що партiя каже. Ну, от я з тобою погодилась i без вагання прийняла
сексотство. А тепер я думаю: шо ж менi робити? Доносити на тата, на маму,
на тебе, на всiх вас, як ви щось скажете не так, як каже партiя? Але
звiдки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути вашим суддею? Що менi
робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що
згодилась.
Сергiй Петрович пiдвiв голову, глянув дiвчинi просто в очi й тихим,