"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

органiзацiю. Дайте нам волю, завтра буде мiльйонна партiя.
- А ви самi тепер якi: партiйнi чи безпартiйнi?
- Та ми - партiйнi... - неохоче муркнув Юхим.
- Ох, партiйнi, партiйнi! - гiрко похитала головою Оксана.
Гiсть здивувався:
- Партiйнi? А яким же способом вас прийняли до партi┐? Ви ж родичi
"ворога народу", полiтичного в'язня?
Обо║ Вiденки немовби трохи пригнiчено помовчали й ще бiльше похмарнiли.
- Е, яким способом! - раптом схопився за пляшку Юхим i почав наливати
вина. - Колись ми згада║мо ┐м i деякi способи, якими вони втягають людей
до ┐хньо┐ партi┐. Згада║мо i це!
I, взявши в руку свою склянку, вiн половину ┐┐ випив i поставив на
стiл. Потiм раптом перехилився до гостя i шепотом сказав:
- Народ не зможе без кiнця терпiти. Колись мусить терпець увiрватися.
Коли нi вiйною, нi органiзацi║ю, то чимсь iншим, а мусить вiн себе
рятувати.
I знову взяв склянку в руку. Але, не пiднiсши ┐┐ до уст, знову поставив
на стiл i прихилив голову до Iваненка. Прихилив, якусь мить так тримав i
нарештi ще тихiше прошепотiв:
- Убити Сталiна i все його Полiтбюро. Оце ║диний, коли так, рятунок.
Вiн не був п'яний, нi, але змiшана з вином горiлка робила сво║, це
виразно було видно. Жовтi загорiлi очi його хижо вп'ялися в лице гостя i з
припухлого рота його ще раз зашипiло:
- Убити Сталiна! Нема iншо┐ ради. кдиний рятунок наш.
- Хто ж це зробить? - теж прошепотiв гiсть.
- Хто-небудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе бiльше терпiти. Та, може,
якийсь таки з його мiнiстрiв... Не стане терпцю та й... Бо всi ж тремтять,
навiть тi, що там "нагорi" коло нього. Або якийсь партi║ць, або просто з
народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кiнця бути. Не може!
Мусить настати якийсь кiнець. Та давайте менi бомбу, i я перший пiду на
свою i на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свiй вiк помирати,
краще зразу геро║м померти за всiх. Отак я думаю!
I, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла
рукою очi й теж узяла склянку.
Ну, тепер Iваненковi не було чого далi лишатися. Вiн ще трохи посидiв,
потiм умить схаменувся й почав прощатись.
- Я ж на свiй по┐зд запiзнюся!
- А ви сьогоднi ┐дете далi?
- Та сьогоднi ж. Я ж тiльки щоб вас одвiдати злiз iз свого по┐зду. Ну,
та опiвночi маю другий.
- А вам же куди?
- Ну, бувайте здоровенькi. Може, ще коли побачимось.
- Дай Боже, шоб побачить! - сказав Юхим, потискаючи руку гостевi. - Ну,
спасибi ж вам, що завiтали, що принесли вiсточку про нашого бiдного Панаса
та що так розворушили нас вашою розмовою.
- Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! - додала Оксана i,
обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцiлувала його.
А в кутку на пiдлозi з-пiд лахмiття визирали "жаб'ячi" голiвки й
провожали очима хорошого щедрого дядька.
[Б║лугiн виклика║ до себе дружину Степана Петровича та його доньку