"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мовчав, усе дивився жовтим, понурим поглядом у лице гостевi й курив
цигарку за цигаркою. Нарештi, коли гiсть виставив головнi боки принади,
Оксана не витримала й закричала:
- Та щоб ото нашi новi царi, маршали, генерали та директори, та всякi
iншi сов║тськi пани, щоб вони ото вiддали нам, робочим людям, заводи та
фабрики, колгоспи? Щоб ото вiдмовились вiд усякого панування та розкошiв?!
Щоб перестали нас гнати, як худобу, на каторжну роботу? Та де ж це ви
бачили таке?!
А Юхим спустив очi на стiл i рiшучим, хмарним голосом додав:
- Нiколи, нi Сталiн, нi його апостоли не приймуть цi║┐...
колектикратi┐, чи як ┐┐?
- Колектократi┐, трудово┐ колектократi┐.
- Нехай колектократi┐. Нащо вона ┐м? Хiба ┐м погано без не┐? Отже
пишуть про Укра┐ну ┐хнi писаки: "В Радянськiм Союзi ти щастя знайшла".
Коли вже ║ щастя, то чого його шукати в якiйсь там колектократi┐.
Але Оксана заперечила, чи серйозно чи в насмiшку:
- А чого ж вони ще в тому гiмнi кажуть, що "Сталiн веде нас до свiтлих
висот". Значить, ми ще внизу, ще нема нам нi свiтла, нi висот?
Степан Петрович всерединi себе посмiхнувся: "писакам" може здорово
влетiти за такий "ухил", вони й не передбачали, що з ┐хнього "щастя" можна
зробити такий простий i логiчний висновок. Виходить не гiмн, а хитра
контрреволюцiя?
- Iнодi сукини сини, нехотячи, правду скажуть... - буркнув Юхим. -
Тiльки дурних тепер уже мало у нас. Треба бути зовсiм без розуму й без
пам'ятi, скотиною якоюсь, щоб оце наше життя мати за щастя.
- А вони нас за таких i мають! - пiдхопила Оксана.
- Тож тiльки худобi можна казати в лице, що вона ма║ щастя, живучи в
безпрогляднiй роботi й отаких злиднях та брудi... - I вона повела рукою по
кiмнатi, затримавши ┐┐ на лахмiттях дiтей. - Бо худоба не може плюнути ┐м
у морди ┐хнi i крикнути: Брешеш, падлюко ти! Отак i ми, не можемо. От
Панас сказав, i погнали проклятi душi на п'ятнадцять рокiв у ще каторжнiшу
роботу, на ще страшнiше скотяче життя. "В Радянськiм Союзi ти щастя
знайшла"! От так щастя! А ми ще повиннi спiвати й кричати "Слава Сталiну"!
То не скотиняки ми, га?
Юхим понуро посмiхнувся:
- Але ж вони нас запевняють, що в iнших кра┐нах по Европах, чи навiть в
Америцi, трудящi живуть пiд страшним тягарем капiталiстiв, що там i
злиднi, i голод, i неволя...
- Таке мовляв там страхiття, - вставила Оксана, - що нашi злиднi ║
чисте щастя.
- Так це ж знову тiльки мовчазнiй скотинi можна таке казати, -
продовжував Юхим. - А ми ж тепер, пiсля цi║┐ вiйни, добре зна║мо, яка це
брехня. Мiльйони нас були загнанi ними ж таки у тi Европи, i ми на сво┐
очi бачили, якi там "злиднi". Коли б у наших робiтникiв чи селян було таке
життя, яке я бачив у робiтникiв та мужикiв у Нiмеччинi чи Францi┐, так,
справдi, сказав би "слава" Сталiну. Хай вони нам кричать сво┐ми
гучномовцями, що сов║тський народ он як любить Сталiна, хай нам затикають
рота сво┐ми каторгами, а ми все ж таки говоримо. I ми таки слуха║мо й iнше
радiо з Америки чи з Англi┐. Та й мiж собою ми все ж таки говоримо, бо ми
не скотяки. При шпигунах та сексотах ┐хнiх ми кричимо ┐м славу, а промiж