"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора - "Мiж вiльними вiльна, - пiдхопив Гаврик, - пiд сонцем свободи, як
цвiт, розцвiла..." - Бач, зна║ш. Катай далi! Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив; - ..."I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас до свiтлих висот..." - Завела б його чума на той свiт вiд нас! - знову подала свою реплiку Оксана. А батько зауважив вибачливо: - Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну? Але "останнiй куплет" нiяк не пiддавався натисковi Гаврика, i тiльки кiнцевий рядок весь час вистрибував: - "I в свiт комунiзму велично iдем... I в свiт комунiзму велично iдем..." - Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув? - Забу-ув...- з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь сльози вiн раптом скоромовкою додав: - "I слава Союзу Радянському, слава, в Радянськiм Союзi ти щастя знайшла"... - Ну, зна║ш що, хлопче, - поставив батько, - лягай спати, а завтра рано я тебе збуджу i ти ще повториш... Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при березi з жабуриння, виглядали з лахмiття. А дорослi знову звернулись до сво┐х склянок з вином. - Так, та-ак! - глибоко зiдхнув Юхим, - знайшла щастя Укра┐на в Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах Сибiру та отут... у лахмiттях i блакитну смугу i гада║ заплатити нею за заграбовану нашу державну самостiйнiсть i наш добробут. Степан Петрович пильно, по черзi глянув на обо┐х сво┐х хазя┐нiв. Розумi║ться, це були термiти, виразнi, одвертi, просто кричущi термiти. Тут i без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив, - Ех, нiч нависла над нами! - Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! - пiдхопила Оксана. - I коли вона скiнчиться, Господь його зна║. - Та, може, колись i скiнчиться? Правда, Юхиме? - пiдштовхнув того гiсть. Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом понурого суму й нiчого не казав. - Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх нас скiнчить... - нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про "ранок" не згадав. Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний "ранок". Або, може, все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"? I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав: - А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосiб знищити i вiйну i большевикiв та ┐хню нiч. - Та не може бути?! - скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив на гостя сво┐ пукатi жовтi баньки i мовчки ждав пояснення. I гiсть став пояснювати. Бiленки слухали жадiбно, але по-рiзному: Оксана весь час перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе |
|
|