"Володимир Винниченко. "Слово за тобою, Сталiне" (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- "Мiж вiльними вiльна, - пiдхопив Гаврик, - пiд сонцем свободи, як
цвiт, розцвiла..."
- Бач, зна║ш. Катай далi!
Пiдбадьорений похвалою, Гаврик ще напнувся i випалив;
- ..."I Ленiн осяяв нам путь на свободу, i Сталiн веде нас до свiтлих
висот..."
- Завела б його чума на той свiт вiд нас! - знову подала свою реплiку
Оксана. А батько зауважив вибачливо:
- Ти трохи пропустив. Ну, нiчого, катай далi. Останнiй куплет. Ну?
Але "останнiй куплет" нiяк не пiддавався натисковi Гаврика, i тiльки
кiнцевий рядок весь час вистрибував:
- "I в свiт комунiзму велично iдем... I в свiт комунiзму велично
iдем..."
- Та що велично iдем, то так... А що ж перед цим було? Забув?
- Забу-ув...- з плачем вирвалось у Гаврика i крiзь сльози вiн раптом
скоромовкою додав:
- "I слава Союзу Радянському, слава, в Радянськiм Союзi ти щастя
знайшла"...
- Ну, зна║ш що, хлопче, - поставив батько, - лягай спати, а завтра рано
я тебе збуджу i ти ще повториш...
Гаврик охоче вхопив папiрець i з ним побiг до голiвок, що, як жабки при
березi з жабуриння, виглядали з лахмiття.
А дорослi знову звернулись до сво┐х склянок з вином.
- Так, та-ак! - глибоко зiдхнув Юхим, - знайшла щастя Укра┐на в
Радянськiм Союзi, отам воно по лiсах Сибiру та отут... у лахмiттях i
злиднях. Так, так, слава Сталiну, що й казать. Вiн додав на червоному полi
блакитну смугу i гада║ заплатити нею за заграбовану нашу державну
самостiйнiсть i наш добробут.
Степан Петрович пильно, по черзi глянув на обо┐х сво┐х хазя┐нiв.
Розумi║ться, це були термiти, виразнi, одвертi, просто кричущi термiти.
Тут i без принади та без паролю видно було. Але на всякий випадок, чи
просто з цiкавосте вiн, зiдхнувши так само як Юхим, понуро промовив,
- Ех, нiч нависла над нами!
- Ой, нiч, ой, тяжка, страшна нiч! - пiдхопила Оксана. - I коли вона
скiнчиться, Господь його зна║.
- Та, може, колись i скiнчиться? Правда, Юхиме? - пiдштовхнув того
гiсть.
Але Юхим сидiв i все з тим самим виразом понурого суму й нiчого не
казав.
- Боюсь, що нiколи вона проклята не скiнчиться. Хiба що вiйна всiх нас
скiнчить... - нарештi тихо пробурмотiв вiн. А про "ранок" не згадав.
Та видно, що вони й не чули нiчого про той бiдний "ранок". Або, може,
все ж таки недовiряли? Ну, добре, а якби вони сприйняли "принаду"?
I Степан Петрович, знову зiдхнувши, почав:
- А от я чув, що за кордоном люди знайшли спосiб знищити i вiйну i
большевикiв та ┐хню нiч.
- Та не може бути?! - скрикнула Оксана. Одначе Юхим тiльки наставив на
гостя сво┐ пукатi жовтi баньки i мовчки ждав пояснення. I гiсть став
пояснювати. Бiленки слухали жадiбно, але по-рiзному: Оксана весь час
перепитувала, не розумiла, вiд захоплення сплескувала долонями. А Юхим усе