"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

веселим смiхом скрикувала, кричала щось, топотiла, але Василь не чув ┐┐.
Весь бiлий, з сво┐ми запалими щоками, над якими горiли якимсь чудним i
страшним свiтлом очi, з криво-болiсно стуленими губами, вiн дивився в той
сад i не рушився. Тiльки груди дихали важко i часто. По широкiй, яснiй
але┐ саду сунули багато вбранi пани, грохотiли хвощики, кричали, смiялись,
штовхались товаришi, але вiн нiчого того не бачив i не чув.
А згуки великими, довгими хвилями лились iз саду й плили десь над
головою. Здавалось, то саме Життя плило на них. Убране в смiх i сльози, в
радiсть i страждання, з посмiшкою ненавистi й любовi, воно гордо лежало на
сих розкiшних хвилях i та║мниче, пильно дивилось в душу Василевi сво┐ми
дужими очима. I душа його, як раб, завмерла й не смiла рухатись. I, повна
того самого смiху й слiз, страждання й радостi, ненавистi й любовi, вона
росла, давила груди, розпирала череп i билася риданням в горлi... Ось
згуки заплакали, забились i тихо мерли, як лист восени, одпадаючи й
зникаючи десь у тьмi неба. Тихше, тихше... I вмить повiтря сколихнулось,
розiрвалось, згуки насмiшкувато й гордо струсили тугу, засяли радiстю й
скажено понеслись i закрутились в бойовому танцi. I Життя смiялось в них,
i чуть було, як воно кричало незрозумiлим для людей, але повним сили й
раювання криком.
- Василю!.. Ходiм уже!.. Тю!.. Та Василю! - шарпала, штовхала, щипала
Катря Василя.
I знову згуки тихше, тихше... пх менше, менше... Один всього... Вiн
жалi║ться на щось комусь. Кому? Життю? На що? На те, що йому, Василевi,
так тяжко, так дуже тяжко жити?.. Згук плаче, а сльози його, тягучi,
гарячi, падають Василевi у серце, i швидко ┐х там буде стiльки, що вони
заповнять всi груди.
- Василю!.. Ходiм!.. Уже йдемо!.. Чу║ш? Згук завмер, неначе хтось
журливий сумно схилив голову й задумався. Тодi спочатку тихо, а далi
дужче, спокiйно i велично цiлий гурт згукiв став одповiдать йому. Вiн
одповiдав, а той журливий згук не слухав, не хотiв вислухувать його;
болючим стогоном вривався вiн в ту одповiдь i бився в нiй, жалiвся i
змовкав, безсилий i смутний. I згуки дужчали, гнiвались, i цiла буря гнiву
вже крутилась i здiймала з дна душi стовпи думок i почувань.
- Василю! Чи заклало тобi? Тю, бий його сила Божа... А диви!.. Василю!!
Катря схопила Василя за груди й дуже шарпнула до себе.
- Га? - дивлячись на не┐ палаючими очами, тихо спитав вiн.
- Та ходiм!
- Куди?
Гурт згукiв таки переконав журливого. Тодi вони схопилися за руки i,
радiснi, задрiботiли, завертiлись i весело затанцювали.
- Василю!
- Ну?
- пй-богу, здурiв парубок! Ходiм!
- Куди?
- "Куди..." Та туди, куди й всi... Ходiм, бо кину, хай тобi чорт...
- Кидай... я не пiду... Одчепись... Не чiпай мене... Я не можу йти...
Йдiть собi...
- Чи не сказився?! Що ж робитимеш тут?
- Не знаю.
Пiдiйшов дядько Софрон, запихканий, сердитий.