"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Що ж ви сто┐те? - накинувся вiн. - Усi вже пiшли, а вони стоять
собi...
- Та ось... не хоче йти... Сто┐ть, як глушман... - з гнiвом ткнула
пальцем Катря в Василя.
Софрон глянув на його, мовчки схопив пiд руку й потягнув за собою.
Василь покiрливо, як п'яний, посунувся за ним. Вся партiя сердито ждала
┐х. Катря, нахмурена i зла, йшла позаду i не посмiхнулась навiть, коли усi
смiялись з Василя. Вона тiльки ще раз порiвнялась з ним i заговорила до
його; але коли вiн мовчки повернув до не┐ сво║ блiде лице з напруженими
очима й зараз одвернувся, вона гнiвно всiм тiлом шарпнулась вперед i
змiшалась серед землякiв.
А дядько Софрон, не дивлячись на Василя, вийняв люльку й, щось
бурмочучи, став набивать ┐┐. Згуки iнодi доганяли ┐х i щось кричали, але
партiя так голосно балакала i човгала ногами, що нiчого не можна було
розiбрати. I через те, що тут не було тих згукiв, вулиця була не так
осяяна, i звощики не бiгали з веселим гуркотом, а стояли понурившись,
немов журилися.
Стали завертати в нову вулицю. Дядько Софрон, нарештi, роздмухав
люльку, сплюнув i озирнувся. Потiм швидко забiгав очима по спинах i
зупинився.
- Василю! - крикнув вiн.
Дехто озирнувся, але Василь не одзивався.
- Агов, Василю!!
Василя не було. Передивились усiх i стали смiятись, але дядько Софрон
не слухав ┐х.
- Ага! - злорадно захитав вiн головою. - Найнявся!.. Так, так... Це вiн
утiк до музики.
- Так що ж думать? Катайте, дядьку, разом танцювать будете...
- А потанцю║мо!.. Хо-хо! Ще й як потанцю║мо!.. Я вже знаю... Господiн,
вернiть пашпорти... пiду шукать.
Прикажчик сердито, лаючись, почав вишукувать серед купи пашпортiв ┐хнi
документи, товаришi смiялись, а Катря стояла й хмурими, злими очима
дивилась на руки прикажчиковi.
- На, та к чор-рту!.. - кинув сей, нарештi, Софроновi двi бумажки.
Той схопив ┐х, сховав за пазуху i, пiдтягнувши клунка на плечi, швидко
пiшов назад. Люлька пихкала йому пiд носом i освiтлювала його жовтi вуса й
хворi очi, в яких стояло щось злiсне, уперте.
Але на старому мiсцi Василя не було. Незабаром коло шукаючого Софрона
зiбралась цiла юрба рiзного люду.
Вони всi дивились на його жовте, зморщене лице з хворими очама, а вiн,
бiгаючи очима по вулицi, оповiдав ┐м про Василя, i не знать було, чи вiн
сумував, чи злорадствував.
- Может, он заблудился где? - жалiсливо думала вголос якась бабуся з
мiшком на плечi.
- Как заблудился, найдем... - запевнено й байдуже сказав полiцай i,
позiхнувши, став одходити. За ним потроху почала розходитись i вся юрба.
Знов Софрон зостався на тротуарi сам. На лицi йому стояло щось гостре,
торжествуюче, завзяте i разом з тим повне безнадiйного одчаю. Вiн наче сам
наступив собi на серце i радiв од того, що воно таки болить, як вiн це й
знав, i страшно йому було вiд того, що воно розiрветься i в грудях стане