"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

нещаснi. Другi ж люди он там, на станцi┐, живуть у розкошах... I
жалько-жалько - на долю... Грай ще...
I вiн грав. Грав не те, що вивчив коло череди, а те, чому вивчило його
життя та серце. Сопiлка плакала й жалiлася на долю, зорi клiпали, нiби ┐м
на очах стояли сльози, i вiтер сумно зiтхав з житом. I було так чудно й
сумно-солодко вiд того, що ┐х було тiльки тро║ тут, у полi, пiд житом:
вони дво║ та ридаючi згуки сопiлки.
Одного дня знов з'явився на подвiр'┐ наймач. Вiн говорив одривисто,
рiшуче, сердито й оглядав кожного через окуляри таким пильним поглядом, що
вiд його хотiлось топтатись ногами й трiпати головою. Дядька Софрона вiн
назвав "трухляком", але не забракував i защитав разом з Василем у третяки.
З ┐х почали за це смiятись, але ┐м було те байдуже. Василь навiть i не чув
нiчого, бо дивився за Катрею, яка весело складала клунки сво┐ й кидала в
його бiк лукавим, щасливим поглядом.
- Ну, хлопцi, до економi┐ недалеко! - рiшуче й сердито сказав
прикажчик, коли всi готовi в дорогу стовпились коло його. - П'ятнадцять
верстов! Пройдемо через город, а там за три часа будемо дома. Сьогодня
треба дома буть. Ну, гайда!
Всi рушили, а тi, що зостались, проводжали ┐х понурими, злими очима.
Йшли довгою низкою по два й по три чоловiки, запруджуючи собою весь
тротуар i заповнюючи вулицi здивованими криками, смiхом, балачками й
веселими лайками з прикажчиками та звощиками, що стояли понад тротуарами.
Василь з Катрею йшли позад дядька Софрона. Катря весело озиралась на
всi боки, штовхала Василя й голосно глузувала з прикажчикiв, озираючись i
блискаючи на них синiми очима й бiлими зубами. А Василь, серйозний i
мовчазний, пильно й повагом дивився на все i нiби ховав собi те все в
душу.
Вони йшли тими вулицями, де люди не жили, а тiльки торгували. Через це
на цих вулицях стояв грюкiт од звощикiв, блищало свiтло вiд круглих бiлих
лiхтарiв i бiгали повнi люду вагони без паровозiв, тiльки на однiм товстiм
дротi. I вся ця довга низка людей в грубiй, убогiй одежi з клунками на
плечах, людей з поширеними очима, з грубими обличчями й голосами справляла
таке враження тут, яке справля║ в убогiй вулицi села кавалькада розкiшно
вбраних людей з м'якими руками, нiжними, випещеними обличчями й
делiкатними голосами. I тепер сi нiжнi, випещенi люди озирались на сих
грубих людей, сторонились ┐х i довго дивились ┐м услiд, як дивляться на
рiдку i дивну процесiю.
З улицi блискучих магазинiв вони звернули влiво й вийшли на широку,
засяяну бiлим свiтлом вулицю. I тiльки вони вийшли на не┐, як звiдкись,
неначе ждучи тiльки ┐х, вирвався цiлий вихор чудових згукiв i сильно
вдаривсь ┐м в серце. Вiд сього очi ┐м одразу стали знов широкими, на устах
заграла радiсна посмiшка, i вони усi, як вiвцi, яких покликала хазяйка, з
смiхом, з криком кинулись за цими згуками. Гарно одягненi люди поспiшно
уступались ┐м з дороги й з здивуванням дивились вслiд. Але що ┐м було до
гарно вдягнених людей, коли попереду, за тим довгим тином, з того саду
протягувались непоборимi згуки й, схопивши за серце, сильно тягнули за
собою. Що ┐м було до лайки сердитого прикажчика, який пробував спинити ┐х?
Вони, як вiвцi з кошари, збились до того тину й, встромивши голови мiж
залiзнi прути тину, жадно глитали тi згуки.
Василь i Катря стояли з самого краю. Вона щоразу озиралась до його, з