"Володимир Винниченко. Раб краси (Укр.)" - читать интересную книгу автора

оста║шся? Так, так... Ну да. То вже так... А ┐сти? Хлiба ж у торбi вже
нема... Га, Василю?
- Ну, то що?
- А що ж ти ┐стимеш?
- Не знаю...
- Хм... Ну да. То вже так... А коли наймешся?
- Не знаю...
- Так. Значить, кида║ш мене? Начхать i на рiдного дядька?
Василь мовчки обтер сопiлку об штани, засунув ┐┐ за пазуху i лiг лицем
до неба.
- Не можу я найнятись тепер. Не наймайтесь i ви... - промовив вiн
весело.
- Та ┐сти ж що будемо? - скрикнув Софрон.
- псти?.. Та якось... Може, ми завтра наймемось... Бо я не можу.
Дядько Софрон постояв, потiм, посмiхнувшись, злорадно пiдморгнув i
рiшуче пiшов до гурту. Через якийсь час вiн вернувся, мовчки вийняв з
торби сорочку i сiв коло Василя.
- Так, так... - нарештi забурмотiв вiн. - Тiльки що з того буде? А щось
таки буде... О, накажи мене Бог, буде... Ну-ну, побачимо... Тiльки погано,
що ти й рiдного дядька мiня║ш... Ну, та добре! Я вже знаю, що з того буде.
Ми таки взна║м Таврiю...
Повз ┐х пройшла Катря, весело наспiвуючи, й коротенька, синя в зелених
квiтках спiдниця ┐┐ теж весело хилиталась. Софрон подивився ┐й услiд,
скосив на Василя сво┐ хворi очi й, посмiхнувшись, забурмотiв знов:
- Ми щось таки виспiва║мо. То вже так... Хм! Ну, грай, грай... Воно так
i слiд, хай плаче тво║ горе, а ти в його пiснею... Що ж? Сльоза дурна...
Сльоза не поможе...
А ввечерi, коли повз них промиготiла темна дiвоча постать i Василь
зараз же побiг за нею, дядько Софрон тiльки повернувсь на другий бiк i
пробурмотiв:
- Ну да... То вже так!..
I, зiтхнувши, затих. Нi докорiв, нi балачок про те вже бiльш не було.
Днi минали. Дядько Софрон i Василь уже не раз спускались в город за
яким-небудь городським наймачем i щоразу вертались, несучи кожний по
кiлька десяткiв копiйок в кишенях. I важко, мабуть, було нести тi копiйки,
бо вони так помалу раз у раз вертались i так мляво посовувались ┐м ноги!
Зате вночi дядько Софрон спав, не прокидаючись, а Василь, не лягаючи,
грав.
Глухо гудiв внизу той город, з якого так тяжко було витягувати такi
маленькi, легенькi копiйки, i сiре ся║во, схоже на ся║во, що малюють над
святими, стояло над ним. На станцi┐ дико, пронизувате свистiли паровози,
але сопiлка була ще нiжнiша вiд того. А може, й не вiд того...
- Чудний ти... - посмiхалась Катря, зазираючи в лице Василевi. - I
сьогоднi тобi жалько?
- Жалько... - ховаючи ┐й голову на груди, посмiхавсь у тьмi й Василь.
- Та чого? Чудак парубок... Як дитина... I сердишся на його - йому
жалько. I цiлу║ш, теж жалько. Так любиш, чи що?
- Не знаю...
- Хм... А от менi тiльки тодi жалько, як ти гра║ш...
Мати чогось згадуються... Або дума║ш собi, чого ми такi бiднi та