"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: iди, будемо коло землi
хазяйнувати. - Воли стоять у плузi, а погонич - у бур'янi хату кривобоку
малю║. Смоки з булиги вирiзу║...
- Нi, не буде й хлiбороба з тебе. I хлопець нiби не дурний, тiльки,
мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробу║мо ще стельмахувати!
Велять одно робити, а вiн сiв малювати хату, спiва║. Не вийшло з Тараса
i стельмаха.
- Нi, коли ледащо зародиться, то так ледащом i зостанеться. - Почали
всi, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидiв у школi та й усе.
Тiльки нiяк Тарасовi було вже вертатись до школи. Колись Шевченко
зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме
вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого
"раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився iз рукава кулаком
i знову заторохтiв.
- Нi, в школу нема повороту. Радять знову, - iди, он пiп наймита шука║,
це якраз для тебе служба, пiп такого й шука║: або дурного, або
калiкуватого, або ледачого - аби дешевого.
Дума║ Тарас: "Ну що ж, ледащовi хочеться теж жити в свiтi", - i пiшов
до попа за кухонного попихача.
- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та
швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пiшов Тарас, похилившись.
"Нехай! Так i треба ледащовi". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас
почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очi, пригаду║...
Полегша║. Показатись десь ┐й на очi - соромився. "Наобiщав усячини, а сам
пiшов до попа в наймити". Далi перестав згадувати: не вартий я того, щоб
про не┐ згадувати. Краще забуду.
Аж раз увечерi iде через мiст i чу║ за спиною:
- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобi! Озирнувся - вона, виросла,
струнка, як очеретина, очi ще чорнiшi стали, а з-пiд хустки вибиваються
кучерi. Серце забилось, рвуться i смiх, i плач, на очах сльози... Сто┐ть,
дивиться на нього, а в очах i жалощi, i смiх, i радiсть.
- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув
i думать, - засмiялась. Так i згорiв Тарас, як на огнi. Не втерпiла:
- Та ти в цiй свитi, як довгопола Марина.
Затулився рукавом, далi од не┐.
- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, ┐й-богу, не хотiла, Тарасе, зажди,
щось скажу...
Тарас бiгом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому
хочеться... Хвастун! Попихач попiвський! А ще до Оксани... Змалюю хату...
Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку пiд лавою, вийняв сво┐ малюнки.
Давно вже, як не бачив ┐х... I раптом така взяла туга, така жага малювати,
що аж руки затремтiли. Здавалося, що вiн оживе, одужа║, як почне малювати,
перемiниться... Знову забилося серце:
"А спробую ще раз". Чув вiн багато гарного за хлипнiвського маляра:
"Пiду до нього! Пiду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчiть
мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тiльки на маляра, - а
я вам вiк того не забуду". Вирiшив, аж повеселiв, поживiшав. Другого дня й
пiшов, нiч не спавши.
Подивився хлипнiвський маляр на Тарасовi малюнки, подивився на Тараса
та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путнiй маляр".