"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тарас i ушам сво┐м не вiрить. "А тарасiвський дяк он каже, що нiчого з
мене не вийде". - "А вiн звiдки зна║?" - "По долонi побачив". - "Плюнь ти
тому дяковi межи очi. Оставайся на кiлька днiв у мене на спробу, а тодi
скажу останн║ слово".
Побув Тарас на спробi у маляра в Хлипнiвцi два тижнi. Маляр йому й каже
знову:
- Як казав ранiш, так i тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись,
буде дiло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обiщав прийняти i
прийму, тiльки спершу зроби ти от що: сам ти крiпацький син, хлопець уже
чималий. Щоб не було часом од панiв нарiкання, що я, не спитавши, беру в
науку до себе ┐хнiх крiпакiв, сходи ти спершу про всякий случай у Вiльшану
до управителя, хай дасть записку на дозвiл.
Не чув на себе лиха Тарас, - бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою.
Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слуха║, а воно:
"Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята.
Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету,
гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути
Оксану та сказати ┐й? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того,
хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi.
Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi - полагодимо
свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалату║ дiрки, що мишi прогризли, то й
можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз
покинув у не┐, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись ┐й
на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло ┐┐ двору, пiшов iншою
улицею.
Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що
телiпалась мало не по п'ятах.
- А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! - гукали часом
з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.
Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися
з гори великими саньми. Повно ┐х там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:
- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти
був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув
та латаний кожух? - Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i
любили.
- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв
кожух?
Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:
- Щось менi тi книшi завадили, а кожух - роздивився - не на мене
шитий...
- Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi
повилазили! Регоче гурт, смi║ться Тарас.
- Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! -
гука║ вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуца║ в
саму гущу саней, пада║ горiлиць на чи┐сь колiна, на руки, на ноги...
Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чи┐сь
засяяли, як зорi... Чи┐ це? "Оксана!" - впiзнав Тарас, i все в головi
завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi,
на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали
чи┐сь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота