"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ану, мовчи, тобi кажу! кретик! Тебе спалити треба, ти безбожник!
Змiй!
- А ви - самi злодiй! Украли в мене...
Дяк кинувся на хлопця, як звiр, i, ще не добiгши, махнув, аж сам
спiткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоцi.
Хлопець вирiвнявся, в очах блиснули гострi огники, зиркнув на пляшку,
на рубель, що лежав на припiчку.
- Ану ще?
- Що? Мало? На тобi ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за
руки вхопили гостi.
- Та й нащо це? Краще - миром. По чарцi випиймо та й уся рахуба.
Помирiться, поцiлуйтесь.
Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
- Пустiть!.. Сокрушу, акi... Який-небудь попихач... раб... Що вiн собi
дума║, що вiн розумнiший за мене. Що вiн чуб угору зачiсу║, що вiн свiй
драний капелюх перешив на панський лад, то дума║ - панич? Мразь! Попихач!
Раб лукавий i лiнивий! Мало я поров тебе рiзками... Пустiть мене, я йому
зараз, це┐ минути одсиплю сто... нi, двiстi...
Тарас як зцiпив кулаки, так i стояв нерухомо, як камiнь. Зда║ться, щось
думав. Далi глибоко зiтхнув, вголос:
- Ну, пiдожди ти, чортiв дяче, ти мене будеш пам'ятати!
- Що, спалиш? Люди добрi, чу║те: вiн хоче мене спалити! Це розбiйник!
Це гайдамака! Ви його не зна║те... Вiн усе може. Вiн свого дядька хотiв
спалити. Бiдний чоловiк тепер не спить.
Шевченко хряснув дверима i вийшов iз хати. Перейшов сiни, зайшов у
клас. У класi тхнуло мишами, житнiми сухарями. В темрявi видно було довгий
незграбний стiл, ослiн коло нього, довгi лави пiд стiнами. Стiни оббитi
малюнками iз бiблiйно┐ iсторi┐. В кутку - iкона: Христос благословля║
дiтей. Перед iконою - лампада. Пiд iконою на залiзному гаку - пучок рiзок.
Причуваються хлопцевi дзвiнкi голоси: бу-ки-аз-ба, вiди-аз-ва. Далi
пронизуватий дитячий виск, виляски i угнивий, буркотливий бас: "Помнi день
суботнiй..." Ой-ой-ой! Скiльки пережито!
Шевченко сiв край столу. Що вiн не буде тут i дня бiльше, - це вже
вирiшено. Сто┐ть друге питання на черзi: як достойно оддячити тобi за
науку, благий учителю i наставниче... Дивився у бите вiкно на зорi. Чекав.
Знову чути було спiви, знову земля гула од танку, знову регiт... Далi
рипнули дверi, ринуло п'яним смiхом i гомоном з хати... Знову дверi
хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сiни, тихесенько прочинив дверi в
хату. Догоря║ каганець. В хатi тихо, тiльки чути рiзноманiтне хропiння.
Один гiсть - пiд лавою, другий - на полу. Пан-хазяiн простягся на соломi
коло печi. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кiлька рiзок, пiшов
знову в дякову хату. Там поклав рiзки на столi, рушниками зав'язав дяковi
ноги, потiм руки, далi взяв рiзки, поплював на руки i почав чесати, не
дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колiнах.
Голосно, чiтко, божественним голосом, причитував:
- "Помнi день... суботнiй... ║же... святити... його".
- Пробi! Рятуйте!
Дяк засiпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хатi, намагаючись
встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцiю, хлопець
плюнув i кинув побитi рiзки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову