"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Тим краще - сам собi хазя┐н. - Давши пару голубенят, що ┐х прохав в
нього кирилiвський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував:
- Гляди ж, Тарасе (вже довiдався, як i звать), я ж уже не буду когось
шукати - на тебе буду дожидати...


* * *


Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на iменинах:
"Удавиться нехай вiн ними, а ми обiйдемось i без цимбал". Зразу зеленястий
злий огник в його жаб'ячих очах погас, i вони залиснiлись нещирою ласкою i
одвертим цинiзмом.
- От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь
гуску. Тараса нiби хто опiк приском:
- Що? Знову красти? Нi, годi! Менi вже й так за тi кури скоро люди очi
повибивають. Iдiть самi та й крадiть.
- Тарасе! З ким це ти так? - в очах знову зеленими огниками зажеврiла
у┐длива, постiйна злiсть. - Давно я тебе учив?
- А що ж, - не змовчував хлопець, - хто жере кур, а кого дражнять
злодi║м. Я робив те, що менi велять, а справжнiй злодiй - то це пан дяк.
- Ах ти ж бiсова пара, так ти такий! Ти береш такi норови! - Дяк метнув
полами, метнувся за хлопцем. Почали бiгати кругом стола, нiби граючись.
Меткий був дяк, хоч i в халамидi, та учень був меткiший: зразу грюкнув
кулаком у вiкно i вилетiв, як кiт, надвiр.
- Отож iди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти менi? Дума║ш
- дурно буду вчити? К лихiй годинi! - Дяк: - Розумний ти вже дуже став.
- На батька бiсового i ви менi з таким ученням: ще колись коней пошлете
красти, - одказав Тарас.
Такi сцени останнi часи одбувались часто мiж учителем i його
учнем-джурою. Проте кiнчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане,
подума║: "Куди ж iти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум i докори?
Нi, краще в шум головою". Важко зiтхне, верта║ться до школи. Дяковi теж не
було вигоди сваритись - мовчав. Так i тепер.
Пересидiв до ночi в бур'янi, далi прийшов до школи i полiз спати на
горище. В школi боявся. Так, було, бити Тарас уже не да║ться, та дяк,
бувало, прийде та сонного.
Лежачи на горищi, надумав: "Щоб вiн менi коли пошив тi чоботи, того
менi, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде - вiзьму свiй товар та
й пiду до маляра". Зiтхнув i заплющив очi. Одразу йому i сон:
"Нi, не пiду я за кобзаря, пiду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало
тепло так у грудях, любо. Сонце десь свiтить, потiчок дзюрчить, зозуля...
Нi, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!
Почало щось гупати, аж хата двигтiла. Тарас довго не прокидався, таки
розбудило. Пiдвiв голову, дослуха║ться. "Рано почали!" - глянув у щiлку,
надворi день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сiнях дяк
руба║". З-пiд стрiхи вилiз надвiр, пiдходить до вiкна. Аж там: гульня аж
курить. В хатi дим од люльок, як хмара. На столi пляшки, чарки, миски.
Гостi в диму метушаться, як тiнi, не можна впiзнати. Гам, спiви, гопак.
Спершу, зда║ться, садять ногами без музикiв, далi чутке ухо Тарасове