"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
- Тарасе!
- Тарасе, чортiв сину!
З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в однiй розiрванiй сорочцi,
i давненько гукав у бур'яни.
- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.
Незабаром з бур'янiв виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас,
одводячи вбiк червонi заплаканi очi. Зда║ться, одразу закував себе в
сталь: мiцний, упертий.
- Чого? - сердито спитав вiн.
- Що, тобi нема чого робити, що ти виспiву║ш по бур'янах? Я тобi ще
вчора казав, щоб однiс мо┐ чоботи до шевця. Ти однiс? Я тобi казав, щоб ти
сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди пiсля пiдеш, а зараз
бiжи до дяка в Лисянку.
- Чого? - блимнув знов очима поет.
- Будеш прохати на iменини i вiзьмеш цимбали.
- Як дасть. Той раз так струни порвали.
- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога менi тут, а друга -
там! Чу║ш? Пiов Шевченко, похиливсь.
В тому кутку Укра┐ни, де село Кирилiвка, завжди було багато мiж людьми
малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в
зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих
селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни-
углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.
Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тiльки тепер, коли
вже вiн був чималим i служив у дяка.
Було так. Кирилiвський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра)
позичити цимбали i прохати на iменини. Той цимбалiв не дав i на iменини
при┐хати не обiцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою:
вiн сидiв у повiтцi, i на дошцi починав малювати якогось святого. Шевченко
не йшов додому, став дивитись. I коли на мертвiй дошцi з-пiд пензля маляра
виглянули людськi очi, мов iз туману, почало виявлятись живе обличчя, в
хлопця аж мурашки пiшли поза спиною: маляр видався йому за чарiвника. Вiн
вперше одчув iдею творчостi. Зразок ┐┐, звичайно, не блискучий, але для
цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумiннi Рафаелева
мадонна мало чим бiльше вплинула б на молодого хлопця, нiж дякова Варвара.
Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде
вдруге навiть тодi, коли вiн, вирiсши, матиме змогу бачити роботу
першорядних на весь свiт майстрiв. Головне - загальнi принципи, а вони
однi i в кирилiвського дяка, i в iталiйського генiя.
Огонь пiшов по жилах у хлопця, i вiн ясно одчув у собi, нiби од сну
пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому,
оддав би все на свiтi, не хотiв би нi слави, нi багатства, аби тiльки
навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж вiн i почав прохати
дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одiгнав свиню, що нюхала вже картину,
глянув на дiтей, що дряпались на морiжку i верещали, i промовив охоче:
- А чому й нi! Менi вже давно треба учня.
- Коли ж можна прийти? - загорiвся хлопець.
- На мене, то хоч i завтра! Батько чи мати ║ в тебе?
- Нi, я сирота.