"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не маленький.
- Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото чита║ псалтиря, як щебече
пташка?
- Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого
там навчиться? Навчиться горiлку пити.
- Та людям очi драти.
Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли
люди з хат. Вийшла й Оксана.
А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше
жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiву║ iншу пiсню, що
чув од баламута-дяка:


Та вирiс я в наймах, в неволi,
Та не було долi нiколи, та гей!..


Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню
книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi
соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.
- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй
стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як
почула, що ти спiва║ш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.
Шевченко мовчав, не витираючи слiз.
- А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то
вiн i не плаче.
- Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.
- А хто ж?
- Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя
на собi.
- Вигадай!
А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.
- А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як
Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.
- Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий.
Це ти дуриш усе. Чудний ти часом бува║ш, Тарасе.
Та Шевченко вже захопився цi║ю думкою й iмпровiзував:
- А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце
не... - Шевченко не доказав, захлипав.
Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже
готуючись сама заплакати.
- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигаду║ш? Я не дам! Скажи! Ну,
скажи, що ти вигаду║ш, а то заплачу!
Тарас випручав iз обiймiв непокiрну нестрижену голову.
- Виб'ють очi, щоб сиротi сонце не свiтило. Всi одцураються од мене,
покинуть... Кому потрiбний слiпий неборак...
Дiвчина закусила губу, в очах зразу повно стало слiз. Не втерпiла -
заридала:
- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бiдного, водити...
Обо║ плакали в бур'янi: поет i його доля.