"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Зна║ш, Тарасе, що я тобi пораджу. Слiпий лiрник iз Смiли (?) шука║
поводиря: якраз робота по тобi. Хоч не в'┐жно, так улiжно. Та й псалми
спiвати ти майстер.
Шевченко одчув образу, почервонiв, опустив очi.
- Це ви, тату, дурне вигаду║те, - оступилась Оксана, - що це вiн - нi
до чого бiльш не здатний, що ви його в старцi посила║те?
Батько сердито зиркнув на Оксану:
- Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. - I, звертаючись знов до Тараса,
спитав:
- Чи правду кажуть, що ви з сво┐м паном дяком у Мини кури покрали?
- Хто вам казав?! - раптом загорiвшись, промовив Тарас.
- Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й
суворо на хлопця, теж почервонiла i, взявши щось у запiчку, вийшла.
Господар бiльше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, нiяково
попрощавшись, пiшов iз хати.
- Так i скажи сво║му дяковi! - услiд почув вiн глузливий голос.
Казали, люди з нього будуть. Якi люди? Як зародився ледащом, так i
помре ним. Ще стало гiрше на душi в Тараса. То хоч думка була радiсна про
Оксану, а тепер i Оксана на нього.
- I чого мене понесло сюди, дурний! - Вертався яром помалу, задуманий.
- Що ж - вона менi не пара.
Сiв пiд вербою, як не плаче. Аж чу║, щось недалеко тихо спiва║.
Озирнувся, на тому боцi потiчка коло криницi стоять чи┐сь вiдра. А далi
зоглядiв - щось у червонiй плахтi iз жовтою на головi стрiчкою. Сто┐ть,
зiпершись спиною на стовбур, мабуть, вичiкуючи, поки пiсля дощу вода в
криницi вщолоча║... Дiвчина спiвала стиха та виразно про того
сироту-наймита, що не ма║ в свiтi роду.
У Тараса були пiснi, як у кого коханки: завжди не одна, то друга
бринить у грудях. Почу║ де-небудь, зразу запам'ята║ всю од краю до краю,
носиться з нею, виспiву║ - чи гуля║, чи робить що, поки iнша пiсня не
закри║ цi║┐. Пiсня про сироту, що поневiря║ться в людях, зразу сп'янила
Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, вiн так i
прикипiв до мiсця, дослухаючись до кожного слова цi║┐ пiснi. Щось у грудях
почало битись, у горлi здавило. Зцiпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та
де вже там йому, малому, змагатися з тi║ю могучою i чарiвною силою!
Народна творча стихiя вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце,
завертiла ним, як вiтер билиною...
Вислухав i запам'ятав усю пiсню до словечка. I вже нi про що iнше не
думаючи, наспiвуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспiшав вiн додому,
щоб швидше списати пiсню в свою маленьку книжечку.
Уночi була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте,
лагiдне-лагiдне, що, дивлячись на нього, мимохiть осмiхнешся. Сонце
веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах ряснiли блискучими дiамантами краплi
нiчного дощу, свiтились, як iз золота кованi, листочки глухо┐ кропиви,
круто пахли високi буйнi ромашки, i дух його мiшався з вранiшнiм димом, що
викочувався клубками iз бовдура в сусiднiй хатi.
Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець.
Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув
протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов
повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже