"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Одразу дверi на улицю одчинилися, i з сiней вийшов бiлоголовий хлопець
- лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очi голубi та яснi, мов аж
смiються... Мов шматочки ранiшнього неба. Хлопець без шапки i босий. Пiд
пахвою зелена гранена сулiя, на долонi - мiднi грошi, якi вiн уважно
рахував другою рукою. Полiчивши грошi, хлопець калошi закачав i вистрибом
подався з гори в яр, де попiд вербами була вбита стежка, що вела на другу
гору. На тiй горi ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яно┐
жiнки оч (i, вiкнами)* (*В автографi помилково - "як у п'яно┐ жiнки,
очима").
Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одiта в святкове серед будня,
намiрила хлопцевi горiлки, i почала розпитувати, нащо горiлка. Хоче дяк iк
менинам настояти на полинi. П'ятнадцятого менини.
- Хто буде на менинах?
Хлопець почав розповiдати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.
-Коли вже тобi твiй дяк чоботи поши║? - промовила шинкарка, глянувши на
босi, збитi ноги у хлопця.
Той усмiхнувся:
- Тодi, тьотю, як у спасiвку соловейко заспiва║. Далi розповiда║:
- Збираюсь я на тi чоботи, як убогий на кисiль. Халяви маю од старих
чобiт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на
останн║ збираю грошi, що перепада║ менi за те, що читаю псалтир над
мертвими.
- А багато перепада║?
- Де там - десята копiйка, а останн║ забира║ дяк, бо це його дохiд...
- Гiрке, Тарасе, тво║ панування, краще б до людей iшов у найми.
Хлопець зiтхнув, хотiв щось сказати, далi махнув тiльки рукою i пiшов.
Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи нi? Може, краще до когось
другого? Блиснули привiтнi очi. "Зайду!" I повернув од шинку туди, де
стояла нова хата з гарним садком.
- А-а! Тарасе Григоровичу! - обiзвався до нього ще молодий господар
хати. - Ну, що будеш казати, пане пiддячий?
Озираючи всi кутки кiмнати, хлопець в той час казав:
- Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огiркiв.
- За грошi чи в борг?
- В борг!
- То скажи ж сво║му дяковi, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав
на тому тижнi.
Тарас осмiхнувся: видно, вiн сам не йняв вiри, щоб йому дали в набiр.
Тим часом в хату вбiгла, цiкавими карими очима озираючись, Оксана,
смуглява, весела.
- Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хатi, то де й
узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько.
- Який жених? На чорта вiн менi, - сердито одказала дiвчина, - аби що
вигадать.
- А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, нiби
милуючись на хлопця.
Вигляд справдi був у Тараса не женихiвський: нестрижена бiла кучма,
чорна сорочка, латанi бiлi штани. А замiсть чобiт - болото на ногах по
самi закачанi колiна.
А ноги... Зразу не розбереш, що в болотi, нiби в чоботях.