"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зривав завжди на наймитi. Дня того не було, щоб не давав чубровки або
ляща. Терпiв усе хлопець, зцiплюючи зуби: "Дарма, вiн учитель, я школяр -
так давно повелося i тепер ведеться... А все ж таки я в школi..." По селу
пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собi сльози -
"нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю
п'яних дякiв розмову, що мiж п'яним базiканням часом почу║ш i щось цiкаве
од них. Нi, буду терпiти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так
усi й казали: "собаче"...
Тiльки що ж то, бувало, ся║, як золото, у цього жебрака-хлопця, як
iнодi загада║ться вiн, коли в темному кутку без свiтла? Може, як той
казковий дурник, вiн вийма║ погратися i розгорта║ з ганчiрочки чарiвний
золотий з дiамантами перстень? Нi, то так сяють замрiянi очi у хлопця
пiсля того, як часом зустрiнеться у селi з тi║ю кучерявою Оксанкою, що
колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дiвчина кароока,
вi┐ста, струнка, як очеретина. То весела, смiхотлива, а то осмутнi║... То,
було, пiдростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрiчаючись, а
тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обiзветься словом:
"А ти, Тарасе, все учишся в школi?" - "Учуся, бодай я вже так не дiждав
учитись! Учусь i буду вчитись". - "Учись, кажуть, з тебе будуть люди".
Гляне на босi ноги у виразках, зiтхне:
"Коли вже тобi твiй дяк чоботи поши║, бодай уже йому те да се!" Пригрi║
тими карими очима, ося║ осмiшкою, пiде. I сирота Шевченко кiлька днiв
носить у чорнiй сорочцi пiд нестриженим бiлим чубом - нестриженим i
нечесаним - два блискучих дiаманти. Отож вони так i сяють у темному кутку.


* * *


Була панська неволя, проте не тiльки те й робили люди, що плакали та
журились. Було чути i пiснi, i жарт, i веселий гомiн - людей сила-силенна,
не вмирати ж усiм. А як почнуть говорити про панiв, про бунти, або хто
старiший почне згадувать про Гонту та Залiзняка та про гайдамакiв, зразу
одчува║ться, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня,
що ┐┐ не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги тi розiрве, i
панство те розвi║, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати ┐м треба, а
тiльки зрозумiти й потягнути в один гуж. Панiв тих жменя, а того люду, як
моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тiльки поки
що-цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкiй працi, хто в
горiлцi.
Посеред села на горi майдан, на майданi дерев'яна церковця, обнесена
зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого
боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янiв необгороджена
хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вiкна побитi, коло вiкон напiвзасохла,
калiкувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими
дверима дерев'яна напiвзмита дощами й негодами табличка: "Керелiвська
церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день
гуде на все село гульбищем: спiви, гуслi, танки, аж земля од них стогне i
бряжчать вiкна. Люди тiльки посмiхаються в селi та кивають бровою на
школу: дяки п'янствують...