"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вкрав. Дiти бачили на улицi у мачушиного Степана.
- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч
i не вiн, то кажуть - вiн!..
Лемент то затихав, то лунав дужче. Долiтали якiсь нерозбiрливi слова.
Всi одразу почули, вiрнiше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене
закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як пiон,
очi заiскрились. Крикнула:
- Тiтко, бiжiть оборонiть.
Молодицi перезирнулись:
- Ай справдi! Як сирота, то вже його i замучити можна? Ходiмо, Химо!
Незабаром на увесь куток задзвенiло два дружнi голоси, сиплючи словами,
як камiнням:
- Хто ви йому такi, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи суддi?
Радi, що нiкому заступитись за сироту, то таке - хоч i калiч дитину? На
громадi треба сказати про це.
Лемент у сiнях сирiтсько┐ хати замовк, i на улицю вискочив хлопець -
Тарас Шевченко: лице в патьоках i в болотi, червоне як жар, гнiвне, залитi
сльозами очi мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без мiри
обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:
- Це такий дядько? Це - рiдний? Спалить такого дядька, щоб з душею
згорiв!
З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на
який ще гострiше залунав Тарасiв голос:
- I спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви
мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...
Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.
Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в
очах сушити... Ласкаво, без слiв.
Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...
I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi
мишенята, його меншi брати i сестри, всi - хто куди, у найми.
Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана калiка-школа,
яка мала над ним якусь магiчну силу, отож узяв вiн свiй каламар, та липову
таблицю, та крейду, - пiшов до школи прохатися разом i за школяра, i за
дiда-сторожа, який мав слугувати i школярам, i ┐х учителевi-дяковi.
Дяка-запорожця вже в школi не було, прислано з города другого,
Бугорського, молодого, бiльш ученого, але лютого, гiрше звiра, i п'яницю
такого, якого, казали, свiт не бачив. Вiн був одинокий, i служника йому
треба було дуже, тому на Шевченкове прохання вiн погодився охоче. Далi
казка ста║ ще сумнiша. Почалося не життя Тарасовi, а мука. Завжди
голодний, у немитiй сорочцi, в дранiй довгiй батьковiй свитi, що одна
залишилась йому пiсля батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько
казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина
йому не допоможе... Босий i простоволосий зимою i лiтом... Дяк не дуже
пiклувався за свого учня-наймита, та й сам вiн, правду кажучи, жив мало
чим краще од свого наймита... Тiльки й того, що нап'║ться за свiй дохiд, а
проспиться, не то похмелитися - пообiдать нема чого. Тодi вiн ганяв свого
учня попiдвiконню з мiшком жебрачити, часом i сам iз ним ходив, виспiвуючи
попiдвiконню божественнi вiршi... А то посилав красти огiрки в городах,
яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце