"Степан Васильченко. Широкий шлях (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нудна була наука в тодiшнiх школах, нудна i тяжка, учили з-пiд рiзок,
по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий
Шевченко брався i до цi║┐ науки охоче. Вiн одчував iнстинктом, що за цi║ю
дякiвською безтолковою школою десь далi хова║ться справжня наука - ясна,
радiсна... i цей чарiвний свiт, мов магнетом, тягнув до себе крiзь убогi
грати дякiвсько┐ школи. Цiкавiша для учнiв ставала наука, коли пiсля
часословця i псалтиря в школi починали учити "скоропису" - писанню. "У
сусiда хата бiла", - напише дяк на таблицi, - переписуй! Було чисте свято.
Для школяра Шевченка пiсля довго┐ i нудно┐ церковщини це була справжня
утiха. Папiр був тодi дорогий, а крiпаки бiднi, отже, грамотiям залишались
для науки стiни, ворота, дверi для шкiльного писання.
Одного разу, прибираючи дякову "свiтлицю", Тарас набачив у дяка грубий
зшиток синього паперу. Ще ранiш хлопець помiтив, як дяк щось у нього
вписував. Школяр почав розглядати написанi рукою дяка псалми, щедрiвки,
пiснi, вiршi... Сидiв над ними хлопець, мов прикипiв, поки почув, як
грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась та║мниця, як
творяться на свiтi книжки. До жаги забажалось школяревi зробити самому
таку книжечку, обмалювати вiзерунками i вписувать в не┐ тi пiснi та вiршi,
що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесно┐
творчостi, що в першiй сво┐й стадi┐ замiня║ться копiюванням i вибором
чужих творiв... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцевi мрiялась, навiть
снилась мальована, позолочена книжка, у яку вiн по сво┐й вподобi уписував
вiршi. Коли ж мрiю захотiв реалiзувати, довелось дечим поступитися. Ось
чим. Справдi, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка i з
абиякого, та й того де вiзьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворiла,
лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хлiба, то повеземо до Буслав'я,
продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не да║. Аж
помарнiв. Ходить з потуманеними очима, i одна в нього думка - де б узяти
тих кiлька копiйок, хоч на один аркуш... Згорнкв би його вшiстнадцятеро, i
була б хоч невелика, а все ж книжечка. I раптом йому пригадались в суднику
за мискою дяковi мiдяки. Аж жарко стало. "Красти?! Нiколи в свiтi! Що це
я?" А йому нiби хто нашiптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка,
бо iнакше де ж дiстанеш? "Нi, нi, я не хочу!" - крутив головою i махав
руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця i, як руками, турляла
на крадiжку, i не було сили в малого змагатися.
I ноги тремтiли, i серце билося, як не вискочило, як лiз малий Шевченко
до дяка у вiкно, як той пiшов до вечернi. Лице горiло од сорому. Нiби хто
кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодiй! Злодiй! - докоряв вiн
себе. - Ось зараз упiймають, поведуть до розправи". I все навкруги,
здавалось, гукало: "Злодiй! Злодiй! Схаменися, що це ти робиш!" Проте
невблаганна, деспотична сила одчинила смiливо вiкно i швидко й рiшуче
пхала його в хату. "Дарма! Хай i злодiй, а книжечка буде-таки!" Мов у снi
все те дiялось... Добре опам'ятався тiльки тодi, як, щасливий i радiсний,
сидiв з маленькою книжечкою в бур'янi, виспiвуючи i вписуючи в не┐ слова
колядки:


Шедше трi║ царi
Ко Христу со дари, -
Iрод ┐х пригласi,