"Григip (Григорiй) Тютюнник. На згарищi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

роздзяплених дверях сво║┐ хати в якiйсь куцинi, нап'ятiй на голову, i
розмахував руками.
- Сюди-и-и!
Федiр Несторович повисмикував з грязюки милицi - ┐х присмоктало, i
пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу.
- А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк на
дощi гибi║...
Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою прямо в обличчя Федоровi
Несторовичу.
- Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Сво┐х одвiдати прийшов?
Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них
була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом, обсiвши низенький
столик посеред хати так щiльно, що десяту ложку вже нiкуди було й
просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат - у
Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у
грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар...
Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою.
З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На полу, скрутившись клубочком,
лежало козеня. Побачивши чужого, скiкнуло на долiвку, стало дибки i
гримнулось лобом об милицю.
- Як живете, дядьку? - спитав Федiр Несторович, стягуючи з голови
мокрого картуза.
Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям.
- Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба
в мо┐ лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як,
молодицi собi ще не нагледiв?
Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.
- Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертвi за це в
горло не вчепляться.
Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5] по
гумi.
- А я оце заходився калошi кле┐ти. За┐здили до мене позавчора якiсь
iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали навiщось та й казали:
"Кращо┐ води, д║душка, нiж у вас, нема║ по всiй Росi┐..." Оце вони й
камеру покинули, спасибi ┐м, бо я кле┐нi калошi ще з вiйни так понаравив,
що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий.
Макар бадляв камеру, розминаючи ┐┐ пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру.
Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре
розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у ┐хню хату влучила бомба
на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв
так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу
стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi трагiчних зворотiв,
нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було
насправдi.
- Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у старого пам'ять, як
ото дим: все вгору та вгору...
Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало так, що на стелi
стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода - розмiрено, мов
стукiт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо вiн трохи
недочував.