"Григip (Григорiй) Тютюнник. На згарищi (Укр.)" - читать интересную книгу авторароздзяплених дверях сво║┐ хати в якiйсь куцинi, нап'ятiй на голову, i
розмахував руками. - Сюди-и-и! Федiр Несторович повисмикував з грязюки милицi - ┐х присмоктало, i пiшов з дворища, тягнучи по мокрому бур'янi порожню холошу. - А я у вiкно виглянув,заторочив назустрiч Макар,- дивлюся, чоловiк на дощi гибi║... Вiн пiдслiпувато мружився i пхався бородою прямо в обличчя Федоровi Несторовичу. - Чи це ти, Федько! А я й не впiзнав. Сво┐х одвiдати прийшов? Колись, ще до вiйни, Федiр Несторович любив заходжати до Макарiв. У них була велика сiм'я - дев'ять душ. Обiдали завжди разом, обсiвши низенький столик посеред хати так щiльно, що десяту ложку вже нiкуди було й просунути. У сорок першому Макарових хлопцiв забрали на вiйну, дiвчат - у Германiю, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розiрвало снарядом у грядках. Тiльки клаптик синових штанцiв знайшов Макар... Тепер у Макаровiй хатi було порожньо, вона здавалася непомiрно великою. З кожного закутка так i тхнуло пусткою. На полу, скрутившись клубочком, лежало козеня. Побачивши чужого, скiкнуло на долiвку, стало дибки i гримнулось лобом об милицю. - Як живете, дядьку? - спитав Федiр Несторович, стягуючи з голови мокрого картуза. Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахмiттям. - Живу, Федю, як ото чобiт уночi - то в рiв ступить, то в кiзяк... Хiба в мо┐ лiта - живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як, Федiр Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать. - Якщо той, так бери. Доки ж його бовкуном жити... А мертвi за це в горло не вчепляться. Макар примостився бiля лави на стiльчику i почав рипiти терпугом[5] по гумi. - А я оце заходився калошi кле┐ти. За┐здили до мене позавчора якiсь iнженери, воду з колодязя на термометр прикидали навiщось та й казали: "Кращо┐ води, д║душка, нiж у вас, нема║ по всiй Росi┐..." Оце вони й камеру покинули, спасибi ┐м, бо я кле┐нi калошi ще з вiйни так понаравив, що лавошнi як узую, так немов тобi зовсiм босий. Макар бадляв камеру, розминаючи ┐┐ пальцями, як чинбар[6] телячу шкiру. Перекладав з руки в руку рiзнi кописточки, оббитi тертушками, i вже вкотре розповiдав Федору Несторовичу подробицi того, як у ┐хню хату влучила бомба на його очах, як у повiтрi довго вирувало пiр'я з подушок, а лiтак кружляв так низько, що навiть було видно ошкiренi льотчиковi зуби i блискучу стрiчку на комбiнезонi. I не було в тiй розповiдi нi трагiчних зворотiв, нi зiтхань, була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно було насправдi. - Воно всього й не затямиш,бiдкався Макар,- бо у старого пам'ять, як ото дим: все вгору та вгору... Надворi почало розгодинюватися. В хатi повиднiшало так, що на стелi стало чiтко видно синi плями. На долiвку закапала вода - розмiрено, мов стукiт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бо вiн трохи недочував. |
|
|