"Михайло Стельмах. Велика piдня (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
- Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до
чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокида║ться
недовiр'я.
- Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. -
Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докi║, закон
Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на
завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю
вiдмiтити.
Докiя од радостi навiть не зна║, що сказати, i всiм тiлом притуля║ться
до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують ┐┐ зiницi. Осiннiм полем i
осiннiм гiркуватим листом вi║ од всi║┐ постатi чоловiка. I пахне терпкою
матiркою, що iще на коренi, живою, повiва║ духом вогко┐ сорочки
трудiвника.
- Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не
мiг найти потрiбного слова. Однi║ю рукою пригорнув дружину i дивно -
поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.
- Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не ┐хали на
нiч. Банда Гальчевського тепер люту║. За землю душi видира║. Бач, навiть у
Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi
треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.
- О, почались бабськi теревенi. Зна║ш, вовкiв боятися - в лiс не
ходити. Недовго ┐м жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич
трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно
ти потерпа║ш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до
ворiт.
I Докi┐ пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже ║ у
свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем
виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай
не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя
очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила во┐нiв.
I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим
свого чоловiка.
Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова
Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в
обвислi передосiннi хмари.
- Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка
пiдбира║ться у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшн║?
- Еге ж, - коротко кида║.
- Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка
вовкiв. Коли б ┐хня сила - не одного б уложили за землю у землю.
- Да, - погоджу║ться Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та ┐хн║ насiння
й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не
попустять нам сво┐х ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з
тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились
сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче
його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав.
- Нiчого ┐м не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не
повернуть. Та ну ┐х к бiсу, це кубло змi┐не. Краще про життя поговоримо.
Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали