"Михайло Стельмах. Велика piдня (Укр.)" - читать интересную книгу автораТимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
- Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокида║ться недовiр'я. - Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. - Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докi║, закон Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю вiдмiтити. Докiя од радостi навiть не зна║, що сказати, i всiм тiлом притуля║ться до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують ┐┐ зiницi. Осiннiм полем i осiннiм гiркуватим листом вi║ од всi║┐ постатi чоловiка. I пахне терпкою матiркою, що iще на коренi, живою, повiва║ духом вогко┐ сорочки трудiвника. - Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не мiг найти потрiбного слова. Однi║ю рукою пригорнув дружину i дивно - поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати. - Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не ┐хали на нiч. Банда Гальчевського тепер люту║. За землю душi видира║. Бач, навiть у Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги. - О, почались бабськi теревенi. Зна║ш, вовкiв боятися - в лiс не ходити. Недовго ┐м жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно ти потерпа║ш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до I Докi┐ пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже ║ у свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила во┐нiв. I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим свого чоловiка. Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислi передосiннi хмари. - Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка пiдбира║ться у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшн║? - Еге ж, - коротко кида║. - Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка вовкiв. Коли б ┐хня сила - не одного б уложили за землю у землю. - Да, - погоджу║ться Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та ┐хн║ насiння й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не попустять нам сво┐х ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав. - Нiчого ┐м не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну ┐х к бiсу, це кубло змi┐не. Краще про життя поговоримо. Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали |
|
|