"Михайло Стельмах. Велика piдня (Укр.)" - читать интересную книгу автора

обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I
нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнi┐
окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками яро┐
чубато┐ пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд
землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехиту║ ним перепел, спiваючи в
радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими
крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, ┐де i ┐де iз Тимофi║м польовою
дорогою на свою ниву.
Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до не┐, пазухи шука║, пахучою
росою обда║ босi ноги...
"Невже це все буде?"
Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорно┐ хмари побачила
сво┐ покалiченi молодi лiта...
Висхлий степ.
Панська пшениця.
I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi
немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв
молока для дiтей. Тiльки ║ солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi
дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.
Ось ┐┐ мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надво║
перегнутого стану, пiдтина║ серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами
скрипить од болю, куса║ розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим
снопом.
- Мамо, вiдпочиньте.
- Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими
побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп
i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не
бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння
краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах
запарував рожевий пiт.
I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi
руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.
- Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над
матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка.
- Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан.
- За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв
обiзвались чи┐сь слова. I пiд ┐хнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як
човник на горбатих хвилях, колихнулась могила ┐┐ матерi; попливла серед
пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою
хусткою зарошено┐ перемито┐ калини. Мов невиплаканi сльози, роками пада║
роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабуто┐ наймички, що в злиднях
родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому
полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше
кущу║ться i пiдводиться трава. Двiчi за лiто ┐┐ скошу║ глухий сторож з
сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають
сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну
iсторiй трудiвникiв.
...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за
чоловiком до хати.
- Приготуй, Докi║, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на не┐