"Михайло Стельмах. Велика piдня (Укр.)" - читать интересную книгу автораобрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I
нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнi┐ окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками яро┐ чубато┐ пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехиту║ ним перепел, спiваючи в радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, ┐де i ┐де iз Тимофi║м польовою дорогою на свою ниву. Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до не┐, пазухи шука║, пахучою росою обда║ босi ноги... "Невже це все буде?" Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорно┐ хмари побачила сво┐ покалiченi молодi лiта... Висхлий степ. Панська пшениця. I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв молока для дiтей. Тiльки ║ солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп. Ось ┐┐ мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надво║ перегнутого стану, пiдтина║ серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, куса║ розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим снопом. - Мамо, вiдпочиньте. - Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий пiт. I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб. - Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка. - Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан. - За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв обiзвались чи┐сь слова. I пiд ┐хнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила ┐┐ матерi; попливла серед пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою хусткою зарошено┐ перемито┐ калини. Мов невиплаканi сльози, роками пада║ роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабуто┐ наймички, що в злиднях родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше кущу║ться i пiдводиться трава. Двiчi за лiто ┐┐ скошу║ глухий сторож з сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну iсторiй трудiвникiв. ...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за чоловiком до хати. - Приготуй, Докi║, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на не┐ |
|
|