"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.
- Чого?
- Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мо┐
сльози та й пiшов.
В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр,
де пiд зубами Обмiнно┐, мов невидимий вогник, потрiску║ цупкий подорожник.
Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо
заiржала, бо що ┐й iз того впертого подорожника, - в очах ┐й теж стоять
накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на
Обмiнну й ви┐жджаю на темну вiд роси дорогу.
Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мо┐, а мiж
плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю
смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть
суницi.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею
схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за та║мничими просiками
в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так
гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть
тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув
здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвсько┐ загорожi. Може, там
дню║ Люба, то хоч розповiм ┐й про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз
школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, - от
уже вдачу компанiйську ма║, неначе хлопець.
В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе
рiзнотрав'я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його
корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе
будив ┐┐ i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не
журяться. Хiба ж ┐м у степи, на Херсонщину переселятись?
- Михайлику, гов-гов! - пролунав iз лiсу голос, а за воринням
обiзвалося оте мiсце, де здавна прожива║ спiвуча, як тiтка Василина, луна.
- А хто там вигуку║ться? - голосно питаюся в дiброви i поглядом
обнишпорюю узлiсок.
- Це я, Михайлику! Гов!
- А хто ти така? - питаюся так, наче не впiзнаю.
- От i не скажу!
- Ти, може, лiсова мавка?
- Нi, я дiвчинка з лiсу, - срiблом надзвоню║ться знайомий смiх.
I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiга║ усмiхнена Люба.
Широка полотняна спiдничка дзвоником кружля║ навколо ┐┐ босих нiг, а коси
вигойдуються, куди ┐м хочеться. Захекавшись, вона добiга║ до Обмiнно┐,
знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось пита║:
- Ти при┐хав?
- А ти не бачиш?
- Авжеж, бачу! - радiють ┐┐ карi, з краплинками роси очi, радi║
потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. - До мене при┐хав чи по дорозi?
- По дорозi.
- А чого б не до мене? Все б веселiше було.
- Та до тебе, - зiскакую з коняки. - А чого ти ногами чечiтку вибива║ш?
- Бо зрадiла тобi. - Люба об спiдницю витира║ руку, огляда║ться, чи