"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Як дадуть за не┐ сто карбованцiв золотом, продамо - i в дорогу, -
сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з
сумом сказала менi:
- Ма║мо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько
гнiздо. Перша - нема людсько┐ хати, друга - земелька сто┐ть перед торгом,
а третя - лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб
нiкуди ми не ┐хали за тридев'ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi
голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч
трохи пособить - гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть
цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш - хiба що колись у сон
забреде.
Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без
пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз
уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно загляда║ стара груша, а в
друге - яблуня, що завжди нагаду║ менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi,
далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика...
- Вмивайся, вмивайся, дитино, - квапить мене мати, рiже окра║ць
жорнового хлiба й налива║ з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями
молоко, що теж диха║ суницями.
Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В ┐┐ тепер
прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
- Чого ви, мамо?
- Що тобi, Михайлику? - стрепенулась вона i туманом очей сво┐х
поглянула на мене.
- Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
- Нiчого, нiчого, це я так собi. - I враз така печаль наляга║ на не┐,
що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобиджено┐ дитини.
- Не треба, мамочко, - припадаю до не┐.
- Еге ж, не треба, - згоджу║ться вона, а кiлька краплинок падають на
мою чуприну, i мати обороня║ ┐┐ вiд сльози зазiленою рукою. - Ой, бити б
мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, ┐дь, Михайлику, ┐дь i надивляйся на
лiси, бо хто зна║, чи бiльше побачиш...
- Ви не журiться, мамо: якось воно буде, - хочу заспоко┐ти ┐┐, але не
знаю як.
- Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати сво┐ статки! Ну, як
я покину тебе? - з болем i гiркою усмiшкою пита║ться у яблунi, на якiй
гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.
Яблуня похиту║ гiллям, приколису║ сво┐х дiток i мовчить.
- А може, мамо, разом упремося на сво║му i якось переважимо тата?
- Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i
сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить... Може, в
степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до сво┐х
лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не
знайдеш. Там не почу║ш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.
- Ой! А яка ж там птиця прожива║?
- Дуже велика - дрофа, проти не┐ гусак такий дрiбний, як качур проти
гусака. Але дрофа не спiва║. А що ж то за птиця, коли ║ пiр'я, а нема
голосу? Це ж у нас як заспiва║ соловей, то й зорi поближчають.
- А тато де?