"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

хтось не бачить, i простяга║ крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. - На
добридень тобi.
- На добридень. Ти сама тут?
- Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити
в свiтi.
- I що ж ти робиш у свiтi?
- Суницi по лiсах збираю, - поправля║ крамну блузку, на якiй окастi
гудзики ображено понадимали щiчки. - п┐ зародило в цьому роцi, як роси!
- Як роси?
- Ну, чуть-чуть менше.
- Чом не в загорожi збира║ш?
- Щоб траву не витолочити, - по-господарськи вiдповiла дiвчинка,
напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони
стали схожими на молодики.
- А в тебе коси пiдросли.
- Що мо┐, - байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: - От у
нашо┐ тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом
стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них...
- А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
- О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! -
обурилась Люба. - к ж такi чорноротi! пх дуже гризе заздрiсть, що тiтка
Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин
голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не при┐жджав?
- Нiколи було, все з хатиною воловодились, - набиваю собi цiну i
починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
- I як тепер хатина?
- Краще не питай! - зневажливо вiдкопилюю губи. - Повнiсiнько
понабивалося худоби.
- Таке скажеш! - Люба здивовано повела плечем. - Яко┐ це худоби?
- Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
- I в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок
вивозь.
- Що ж ви зробили?
- Вивели. Тато ходив до однi║┐ баби-шептухи, що в Майданських лiсах
живе. У не┐ повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою
нищить усяку нечисть i помага║ бджолi. А як вона шепче! - Люба пригнулась,
розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: - "Прийди до води
- воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi - трутовi. Ти, водо,
проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння,
то я просю води сi║┐ для помочi мо║┐".
- Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньо┐ шептухи, - здивувався я.
,
- Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти зна║ш - наш борсук розжився
на дiток!
- Е?
- Справдi.
- I що вони роблять?
- А що ┐м робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш - послуха║м.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало
виносити росу i тiнi.