"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Потiм, потiм поговорите, - вже блага║ гостя пiти, бо добре зна║, чого
так посвiтлiшали батьковi очi.
Дядько Володимир тiльки тепер пильно поглянув на тата, стривожено
хекнув, про всякий випадок стиснув кулаки i, як недобрий дух, щез iз
клунi. А мати кинулась до батька, охопила його набухлi гнiвом руки.
- Заспокойся, заспокойся, Панасе. Не треба, чоловiче, - приклала голову
до його грудей i схлипнула.
Тепер уже батьковi довелося втихомирювати матiр i пальцями витирати ┐┐
другi сльози за цей тяжкий день.
- Шкода, що, не збив трохи пiни з цього ненаситця, - сказав, коли мама
притихла на його грудях. - Стiльки добра мати - i позавидувати на ║дину
бiдняцьку грушу!
- Я думала - вiн прийшов щось позичити нам на нове господарювання.
- В такого позичиш: йому й душа дешевша гроша. I для чого вiн живе на
свiтi? Невже тiльки для того, щоб жерти i гно┐ти грошi в землi?
- Гно┐ти? Невже Володимир такий грошовитий?
- Ще й пита║ш! - упевнено вiдповiв тато. - Вiн уночi свою грошву
мiрками мiря║ i всю у землю впакову║.
-Теж мiрками закопу║? - посмiхнулася мати, а я засмiявся, бо враз
уявив, як дядечко вночi потай марудиться зi сво┐ми скарбами.
- Ти чого вибiлю║ш зуби? - здивувався батько.
- Бо ║ що вибiлювати, - ще бiльше розбира║ мене смiх, а з очей аж
витрушу║ться дядькове срiбло-золото.
- Регоче, аж нiс витанцьову║. I чого?
- Бо ви таке несусвiтне скажете про грошi.
- Чого ж несусвiтне, коли так люди говорять, - примирливо кинув тато.
I справдi, у нас люди чи┐сь грошi мiряли, наче картоплю: i возами, i
мiшками, i мiрками, i казанами, i горщиками. А про сво┐ здебiльшого казали
так: дав бог копi║чку, а чорт дiрочку, та й попала божа копi║чка в чортову
дiрочку.
Це ще добре, коли проривалась одна дiрочка. Та, на жаль, тепер у людей
було стiльки надiрявлено, що й мудрий не знав, як оберегти сво┐ статки вiд
нестаткiв...
Обсiли вони й нас, i так обсiли, що тато кидався на всi боки, немов
риба в сiтцi. А оце був по┐хав на заробiтки в Одесу, i там йому
посмiхнулася доля: добрi люди прираяли переселитись в отi Херсонськi
степи, де цiлина ще й досi вигляда║ орача. Батько поповерстав степовi
дороги, нажурився по селах, од яких тiльки-тiльки одiйшов голод, i люди
знайшли йому земельку, що вдовувала без сiвача.
Додому тато при┐хав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам ║диний
подарунок - пучок сиво┐ тирси. Глянула мати на не┐, зiтхнула i зажурилась:
- Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
- Я тебе й сиву не покину, - втiшив тато.
- Нащо нам ця Херсонщина?
- Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину
сто┐ть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олi║ю.
- Менi й нашi соняшники гарнi, - не позаздрила мати на далекi багатi
землi: вона боялася втратити сво┐ бiдняцькi латки i сво║ найбiльше
багатство - оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий
липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.