"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Iч! Вам, бачу, дармового захотiлося? Ви собi прикида║те: як нова
власть потура║ вам, то й груша залишиться за вами? Так я теж маю
некупований характер: скорiше вiдхорую, а свого не подарую. От як!
- Чому ж ви ранiше не рубали, не катували грушу? - i бiль, i обурення
закипали в материнiм голосi. Вже одна думка, що нове господарювання
почнеться смертю дерева, жахом сповнювала ┐┐ вселюблячу душу.
- Ранiше не квапився, бо мав собi оренду вiд дiда Дем'яна. У мене все
по-чесному, у мене кожен цвях зна║ сво║ мiсце.
- Яка ж це була оренда? - ще надiялась мати, що дядько Володимир не
зведе кiнцi з кiнцями.
- Вiн мав собi грушки на узвар, а менi за це лагодив вози i,
пригаду║те, не брав за роботу нi шеляга.
- Це правда? - глянув батько на запечалену матiр.
- Правда, - зiтхнула вона.
- От бачите! - аж пiдрiс дядечко i глянув угору на горобця, що мостився
залiзти пiд стрiп. - Сам бог бачить, що я чийогось не хочу.
- Невже ваша рука пiднiметься на родюче дерево, на його цвiт i плiд? -
звернулась мати до сумлiння гостя. - Це ж така краса, коли груша на всю
вулицю цвiте, що прямо - ой!..
Дядькове сумлiння обiзвалося iще кiлькома копiйками рум'янцiв:
- Що з цi║┐ краси, коли вона сто┐ть не в тво║му дворi? Це навiть
непотрiбна краса.
- Що ви говорите?! - жахнулася мати.
- Що чу║те! - На дядькових очах несподiвано випливла хитринка. - От, iк
примiру, була б коло мене в сусiдньому дворi красива жiнка. То що б я
робив? Крадькома придивлявся б до цi║┐ краси,одним оком пильнував би
жiнку, а другим сусiдку, навiть щось подарувати б ┐й захотiлося. А кому
вiд цього користь? Нi мо┐й роботi, нi мо║му сусiду, нi мо┐й жiнцi, нi
менi. От бачите, як невигiдно жити рядом з чи║юсь красою, - переможно
поглянув скупар на матiр. - То коли скажете рубати грушу?
-Почекайте, Володимире, з сокирою, хай вона трохи спочине пiд лавою. А
ми зробимо по-людськи, - розсудив тато. - Я пiду в лiс, викопаю грушу i
посаджу ┐┐ на вашому городi.
- Хе! - сторопiв дядько Володимир i так засовався на ослонi, наче вiн
почав горiти. - А коли ж я вiд не┐ дочекаюсь грушок?
- Як трохи менше будете дбати про багатство, а бiльше про здоров'я, то
дочека║тесь.
- Тодi зробимо так, - знову показав дядечко рукою на грушу. - Я буду з
не┐ збирати грушки доти, поки не вродить посаджена вами.
- Ох i зажера ви! Такого лiчикрупа ще свiт не бачив! - гнiвно вирвалось
у батька, i вiн так вiдкинув стан, що мати одразу загородила собою дядька
Володимира. - Ви, певне, i сонце взяли б в оренду!
- Спасибi, спасибi, що спаскудили в сво┐й клунi, - нагадючився дядечко,
i нагадючились його товстi коропинi губи. - Пошанування ваше довiку
запам'ятаю i колись обiзвуся на нього. На рiзних норовистих теж вуздечка
знаходиться.
- Iдiть, чоловiче, додому, - простогнала мати. - Зачемеричили голову -
то йдiть.
- Не женiть мене - сам пiду, не пересиджу вашого ослона. То як з
грушею?