"Михайло Стельмах. Щедрий вечip (Укр.)" - читать интересную книгу автора

телицю? Це ж сьогоднi, переказували, вiн бiдкався на людях, що ми лишились
без хати.
- Скiльки тi║┐ дiдизни-одна клуня з чотирма вiтрами, - зiтхнула мати.
Батько зневажливо вiдстовбурчив пiдрiзанi вуса, а мати для нього
стулила губи в оборочку: мовляв, i не здумай випускати сво║ слово. Вiд
цього на батькових очах знов натiнились бiсики. Але вiн так зшив уста,
наче й не думав ┐х розтуляти до якогось великого свята.
- Аби це, замiсть чотирьох вiтрiв, хоч дво║ коней або корiвчина була. -
На широкiм дядечковiм виду промайнуло щось подiбне до спiвчуття. Це ще
бiльш обнадiяло матiр, яка i в снах марила сво║ю корiвкою. - Та все в руцi
божiй.
- I в сво┐х руках, - не витримав необачний тато, але перехопив вiд
матерi такого косяка, що аж пригнувся, неначе вiд грому.
- I це суща правда, - погодився дядько Володимир i вже в пiвока
поглянув на сво┐ черпакуватi руки, що теж розкошували не в перснях, а в
мозолях. - Так от я й кажу: отримали ви. Ганю, дiдизну, а, либонь, i не
зна║те, що на вашому городi сто┐ть моя груша...
Щ слова, неначе обух, приголомшили матiр.
"А що я тобi казав? - очима промовив до не┐ тато i вже здивовано
запитав дядька Володимира:
- Це ж яка ваша груша?
- А у вас ┐х скiльки в городi? - теж здивувався дядечко, махнув рукою
на розчинену браму, за якою стояла крислата груша-дичка. - Ось ця.
- Чи не скажете, чоловiче, як це на нашiй землi виросла ваша груша? -
витрушуються бiсики з батькових очей, i не злiсть, а презирство
прокида║ться в них.
- Просто. Вам, Панасе, може, i невзамiтку, що цю грушу садив мiй дiд.
- Восени чи весною?
- Восени, як тепер пам'ятаю. Тодi саме дощило, а мiй дiд все примовляв:
"Як дощ плаче, то млин скаче". Я пам'яткий, Панасе.
- Чому ж ви, пам'яткий, ранiше не згадали про грушу?
- Не було тако┐ нагоди, а сьогоднi випала.
- Найшли свою добру годину! - забринiв обуренням журний голос матерi. -
Ще вiд дiдово┐ хати вiтер не розвiяв порохно!..
- А яке менi дiло до чийогось порохна? Кожен шука║ свою годину, - це
його право! I кожен, скажу вам по правдi, добрий тiльки для себе. Мировий
пожар ║ мировим, а груша моя, - круто ляга║ упертiсть на дядьковi щелепи.
- Ну, а коли вам це дiло з грушею невпам'ятку, то, може, покликати
свiдкiв? То я за шапку i одразу ж до людей.
На вiях i устах матерi затремтiла печаль:
- Чого ж ви хочете, Володимире, в свою добру годину?
- Зрубати дерево.
- А не дiждете цього! - скрикнула мати, яка раднiше б себе, а не грушу
пiдставила пiд сокиру.
- Чого це не дiждусь? - позлiшав дядько Володимир. - Що я, в бога теля
з'┐в?
- Я не знаю, що ви ┐ли в бога, а грушi не з'┐сте! - скам'янiла в гнiвi
мати.
На перепечених щоках дядька Володимира з'явились першi мiдяки
рум'янцiв: